П’ятнадцятирічний капітан. Жуль Верн
де тепер перебував «Пілігрим», були осторонь від звичайних шляхів невільничих суден, Галл був майже певен, що ці ледь живі чорношкірі належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз для продажу до однієї з іспанських колоній на тихоокеанському узбережжі Південної Америки.
На «Пілігримі» врятованих оточили якнайбільшим піклуванням. Місіс Велдон, якій допомагали няня Нен і Дік Сенд, одразу ж напоїла їх прохолодною водою – невеличкими порціями, з ложки, немов малих дітей. І невдовзі питво, якого вони так довго не мали, трохи рому та кілька ковтків міцного бульйону повернули бідолахам сили. Не минуло й години, як один з них, старий років шістдесяти, що чудово говорив англійською, вже міг до ладу розповісти, що з ними трапилося.
– Що стало з вашим кораблем? – найперше, що спитав у старого капітан Галл.
– Днів десять тому, вночі, коли всі спали, на нас наскочило якесь судно, – відповів той.
– А куди поділася команда «Вальдека»?
– Не знаю. Коли ми оговталися й піднялися на палубу, там нікого не було, сер.
– І той корабель, що зіткнувся з вашим, навіть не затримався, щоб підібрати потерпілих?
– Ні.
– Можливо, він дістав пошкодження і затонув?
– Ні, сер, – похитав головою старий, – ми встигли помітити, як те судно втікало.
– А екіпаж «Вальдека» міг перебратися на нього?
– Сподіваюся, що так і сталося, сер…
Капітан насупив брови. Що ж, таке траплялося не раз. Його пам’ять зберігала чимало подій на морі, коли пожадливість і жорстокість брали гору над людяністю. Далі він поцікавився:
– Звідки йшов «Вальдек»?
– Із Мельбурна.
– Отже, ви не раби?!
– О ні, сер! – очі старого негра зблиснули, він навіть спробував випростати плечі.– Ми – вільні громадяни Америки зі штату Пенсильванія!
З подальшої розмови з’ясувалося, що молодші супутники старого вже народилися вільними людьми, а сам він, бувши замолоду невільником, здобув свободу, щойно у Сполучених Штатах було скасовано рабство. Пізніше всі п’ятеро найнялися на роботу на плантації неподалік Мельбурна в Південній Австралії. Пропрацювавши там три роки і призбиравши грошей, вони вирішили повернутися додому, в Америку. П’ятого січня «Вальдек» вийшов з порту Мельбурна, а через сімнадцять діб у відкритому океані зіткнулися два кораблі.
– Ми спали собі, сер, – оповідав далі старий, – аж раптом нас розбудив страшенний гуркіт. Коли ми повибігали на палубу, щогли вже попадали за борт, а «Вальдек» лежав на боці, але, на щастя, не затонув одразу. Ось так ми й опинилися на напівзатопленому судні за тисячі миль від найближчої землі…
Цього найстаршого негра звали Том. Він був тямущим, мав енергійну вдачу і за своє довге трудове життя набув великого досвіду. На роботу до Австралії він вирушив разом зі своїм сином Батом. Інші чорношкірі – Остін, Актеон і Геркулес – працювали на плантації пліч-о-пліч з батьком і сином і так само разом вирішили вертатися додому. Всі четверо Томових супутників були високі