Останній спадок. Андрій Новік
авто… Та нерви не витримали.
– Чого ти причепився?! – прорипіла жінка. – Що тобі до моїх справ? Маєш свої, ними й займайся.
– Я лише хвилююся за наш проект. Думаю, ні ти, ні я не хочемо втратити те, над чим так довго працювали. Могла б просто попросити про допомогу.
– Не розумію, про що ти, – відмахнулася жінка. – Я не бажаю продовжувати цю безглузду розмову!
Мелані різко повернулася спиною до колеги й пришвидшилася. Серед десятка чітко вишикуваних у ряд автомобілів Мелані побачила свій брудно-червоний седан Mitsubishi Lancer. Одначе, ступивши ще крок, білявка відчула, як її лікоть обтиснули чужі пальці. Діксон! Величезна хвиля гніву накрила Мелані Маєрс, і вона востаннє крутонулася на пальчиках до китайця. Чорна сумка описала коротку дугу й «ненавмисне» врізалася йому в пах. Вигук фальцетом зірвався з губів китайця, і він зігнувся, хапаючись за забите місце. Мелані скористалася нагодою й спритно застрибнула в авто. Седан повільно рушив із місця й відразу набрав швидкість, вилітаючи з огородженої території повз блокпост. Мелані врешті почала заспокоюватися. Поїздка додому – єдине, що могло розвіяти думки. Лі Діксон мовчки проводжав жінку поглядом.
Вдихнувши запах свіжонапастованого коридорного паркету, я взявся за ручку дерев’яних дверей університетської кафедри. Дерево біля петель відчутно потріскалося і, коли високі двері відчинялися, тихо поскрипувало. Сам погляд на ті двері вселяв спокій та пробуджував азарт до вивчення історії. У коридорах університету все було інакшим: студенти метушилися, викидаючи в повітря негативні хаотичні розряди. Зітхнувши, я переступив високий поріг і залишив гамір позаду.
Біля входу стояли дві жінки. Перша, років тридцяти, швидко наблизилася до мене і, доброзичливо всміхаючись, простягнула руку для вітання. Глибокі й карі, підкреслені довгими чорними віями очі Ірини Дивульської грайливо зблискували, пухкенькі щічки скидалися на м’які подушечки, а спину хвилями затоплювало довге та неслухняне каштанове волосся.
Інша зміряла мене з голови до п’ят прискіпливим поглядом. Галина Михайлівна, здавалося, бачила ще розквіт Римської імперії, але вміло це приховувала тонною косметики та правильно дібраною грою тіней і світла. Я міг би закластися, що, стань вона на більш освітлене місце, погляду відразу відкрилося б абсолютно інше, вусате та скривлене від геморою обличчя старої діви. Шістдесят два роки позначилися на жінці глибокими зморшками та гидкими запахами з рота. З кожним вимовленим старою голосним або шиплячим звуком десь на підвіконнях умирало по рослині.
– Гм, – Михайлівна тицьнула мені в груди своїм коротким сухим пальцем так, наче штрикнула хрусткою гіллячкою, що трісла б від найменшого доторку, – новобранець на полі бою. Якщо витримаєш тих нацистів місяць, з мене пляшка настоянки.
Нацистами вона називала студентів.
– Хех, – ніяково крекнув я, – хоч я й не такий ветеран цієї війни, як ви, але буду намагатися робити все від мене залежне.
– Чудово!