Хранителі. Дин Кунц
первісний жах.
Нагорі нетерпляче гавкав пес. Трейвіс обернувся й побіг.
Він був у чудовій формі: ні краплі зайвого жиру. Попереду мчав захеканий ретривер. Трейвіс притиснув руки до тулуба і погнав оленячою стежкою, пригинаючись під низькими гілками. Шиповані підошви його туристичних черевиків прийшлися дуже до речі. Трейвіс декілька разів ковзався на камінцях та злежаному настилові із хвоїнок, але жодного разу не впав. Поки він біг крізь оманливе плетиво із сонячного проміння і тіней, в його легенях почалася справжня пожежа.
Життя Трейвіса Корнелла завжди було сповнене небезпек і трагічних подій, але він жодного разу не відступав. Навіть у найгірші часи він спокійно переживав утрати, біль і страх. Проте сьогодні трапилося щось особливе. Трейвіс утратив самоконтроль і вперше у своєму житті запанікував. Цей первісний страх засів у ньому настільки глибоко, що до цього часу він про нього навіть не здогадувався, а зараз все його тіло взялося сиротами і холодним потом. Він не міг зрозуміти, чому невідоме створіння вселяло в нього такий неймовірний жах.
Трейвіс не озирався. Спочатку він не зводив очей із звивистої стежки, остерігаючись врізатися у низько навислу гілку. Але під час бігу його страх посилювався. І навіть подолавши кілька сотень метрів, він не озирався, щоби, бува, не побачити те, що могло бути позаду.
Трейвіс усвідомлював, що це нелогічно. Мурахи по спині та холод у шлунку свідчили про дикий забобонний страх. Але цивілізований та освічений Трейвіс Корнелл сліпо слухався наляканого дикого пуцьвірінка, який живе в кожному з нас (наш примарний генетичний предок). Він не міг так просто відновити контроль над собою, хоч і усвідомлював абсурдність своєї поведінки. Ним рухав лише інстинкт, який наказував лише бігти, а не думати.
Біля верхівки каньйону стежка повертала вліво і вилася вгору крутим північним схилом у бік хребта. Трейвіс вибіг з-за скелі і, побачивши колоду впоперек стежки, спробував її перестрибнути, проте зачепився ногою за гнилу деревину й гепнувся долілиць. Від удару він довший час не міг ні відсапнути, ні поворухнутися.
Трейвіс лежав і все чекав, що істота ось-ось накинеться на нього й роздере йому горлянку.
Ретривер побіг стежкою назад і, перестрибнувши через Трейвіса та впевнено приземлившись позаду нього, почав несамовито гавкати на переслідувача – ще з більшою люттю, ніж коли тягнув Трейвіса з галявини.
Трейвіс перекотився і, важко сапаючи, поволі сів. Внизу не було нічого. Потім він усвідомив, що ретривера не цікавило нічого в тому напрямку; він стояв збоку від стежки і дивився на молоду поросль на сході. Бризкаючи слиною, впертий пес гавкав так різко і голосно, аж Трейвісу здавалося, що в нього зараз луснуть барабанні перетинки. Ця несамовита й люта гавкотня діяла на нього гнітюче. Пес наче попереджував невидимого ворога, щоб він тримався від них подалі.
– Спокійно, хлопче, – м’яко сказав Трейвіс. – Спокійно.
Ретривер припинив гавкати, навіть не глянувши на Трейвіса. Він втупився у поросль, ошкіривши зуби, що ховалися