Царівна Нефрета. Василий Масютин
години. Ось вона прийшла. Тепер треба її використати.
Увійшов прислужник святині. Пора йти до святині. Сатмі вийшов зі своїм учителем виконати свої обов’язки.
Ніколи раніше не бачив Сатмі інших священиків у такому світлі, як сьогодні. Сьогодні він почав їх оцінювати на підставі їх особистого життя. Він помітив, що для одних їх обов’язки були тягарем, що обличчя інших висловлювали непритаєну нудьгу. Налите тіло не одного з-поміж них вказувало на сильне прив’язання до житейських радощів. Єдиний Інені немов зовсім не мав нічого спільного з життям, що клекотіло поза мурами святині. Коли всі інші нагадували світ, що бодай на часинку проникав до тої святині, то Інені нагадував каміння, з якого були зроблені колюмни: він і святиня творили одну цілість.
Уперше відчув Сатмі посвоячення з тими, що не належали до святині, спочував радощам і смуткам дітей зі світського світу. Він уважно приглядався тим світським обличчям, в яких були прожолоблені риси життя. Широкий простір святині видавався йому за вузький і він був прив’язаний до мудрости тільки єдиним, незначним тоном пісні, яку співали оці порожні люди.
Сатмі почав часто пропускати свої відвідини святині. Проти цього Інені був безсильний, але за кожним разом, коли його учень вертався, мовби оживлений новим почуванням, він дивився йому гостро в очі.
Сатмі та його вчитель були єдиними священиками, що не знали родинного життя. Вже той один факт визначав їх виняткове становище. Інші священики або бодай багатьох з-поміж них признавали їх перевагу у царині знання, але в їх відчуженні від світа не добачували ніякої заслуги.
Про старого Іненія оповідали, що через його сувору вдачу його жінка зійшла передчасно зі світу. Були навіть такі, які твердили рішуче, що жінку Івенія схопив вартовий з палати фараона, і що вона сама воліла гарного, міцного, хоч завсіди трохи підпитого, безглуздого чужинця, ніж мовчазного чоловіка, що цікавився тільки власними думками. Говорили теж про те, як то вона вернулася до чоловіка і як їй уродився син, який пізніше щез безслідно. Деякі впевняли, що батьком дитини був чужинець і що Інені домагався, щоб стерти зі світу слід невірности його жінки. Дитину передали якомусь пастухові. Були знову і такі, які впевняли, що ця дитина була сином Іненія, і то ніким іншим, а саме Сатмім, що з’явився раз у святині як сумирний, боязкий хлопчик невдовзі після смерти Іненієвої жінки.
Незрозуміле прив’язання старця, який на нікого не звертав уваги, можна було пояснити тільки такими родинними почуваннями.
Велике знання Іненія понад усякі сумніви – чисте, признавали всі. Але і всі заздрі мусили погодитись, що єдиний, який міг з ним рівнятись, був Сатмі. Причиною невдоволення з нього була його молодість: старі, що цілими роками вели дискусії над сумнівними місцями святих книг, споглядали криво на молодця, що легковажив неясні тексти і називав їх без значіння. Інені не скривав того, що він вибрав Сатмія на свого нащадка. Тиранія Іненія вбивала у зароднях зерна всякого невдоволення. Збентежений усміх появлявся