Містер Піп. Ллойд Джонс

      Усі називали його Банькатий. Думаю, навіть у ті дні, коли я була худим тринадцятилітнім підлітком, він знав про своє прізвисько, але йому було байдуже. Своїми завеликими очима він намагався видивитися щось набагато цікавіше, ніж нас, босоногих дітей.

      Він мав такий вигляд, ніби пережив страшні страждання і не зміг їх забути. Очі випиналися з його величезної голови, ніби хотіли втекти з обличчя, неначе йому треба було вибігти з дому швидше за всіх.

      Банькатий щодня носив той самий білий лляний костюм. Його штани обвисали на колінах через вологість і спеку. Іноді він причіплював собі клоунського носа. У Банькатого і так був завеликий ніс, не варто було ще й того червоного м’ячика чіпляти. Та іноді він його накладав: певно, щось це для нього означало. Він ніколи не усміхався. У дні, коли він ходив із клоунським носом, здавався надзвичайно сумним, тому ми відводили очі.

      Банькатий тягнув мотузку, прив’язану до візка, де стояла місіс Баньката. Вона була схожа на Снігову Королеву. Усі жінки нашого острова мали кучеряве волосся, але Ґрейс випрямляла своє і вкладала короною на голові, і здавалася такою пишною, ніби це не вона стояла у візку босоніж. Дупа в неї була така здоровенна, що ми переживали за сидіння у вбиральні. І взагалі ми не розуміли, як її мати народила з такими розмірами.

      О другій тридцять пополудні папуги сиділи на деревах і дивилися вниз – на людську тінь, утричі довшу за нормальну. Їх було тільки двоє, містер і місіс Банькаті, але на вигляд це було, як ціла процесія.

      Менші діти прилаштовувалися за ними хвостиком. Наші батьки не дивилися, їм було цікавіше розглядати, як колонія мурах тягне гнилу папаю. Хтось із мачете стояв, чекаючи, поки вистава закінчиться. Малі діти, папуги і собаки, що сиділи на своїх кістлявих дупах, клацаючи зубами на комарів у повітрі, дивилися, як білошкірий чоловік тягне на буксирі чорношкіру жінку. Ми, старші діти, відчували, що за цим криється щось глибше. Іноді до нас доносилися уривки їхньої бесіди. Місіс Воттс страшенно сердилася. Містер Воттс, здавалося, відбував якесь давнє покарання або програв парі. Загалом, картина цілком вибивалася з нашого узвичаєного світу, у якому день у день усе повторювалося.

      Місіс Баньката тримала над головою блакитний парасоль від сонця. Ми чули, що то був єдиний парасоль від сонця на весь острів. Ми бачили багато чорних парасолів і хотіли знати: чим вони відрізняються від блакитного парасоля? Але ніхто цього не питав. Не через те, що хтось міг подумати, що ми дурні, аж ніяк. Але якщо багато розпитувати, то загадкова річ перетвориться на загальновідому. Нам просто подобалося це слово – парасоль – і ми не збиралися втрачати таємницю через якісь безглузді розпитування. Тим більше ми знали: хто це запитає, того відлупцюють, і надалі буде йому наука.

      Вони не мали дітей. А може, і мали, але ті вже виросли й жили десь далеко в Америці, або в Австралії чи Великій Британії. Також у них обох були імена. Жінка – Ґрейс, чорношкіра, як усі ми. Чоловік – Том Крістіан Воттс, білий, як білки ваших очей, але із хворобливим відтінком.

      На надгробках нашого церковного цвинтаря виднілися англійські імена. Лікар з іншої сторони острова мав повне англо-саксонське прізвище, хоч і був чорний. Ми звали свого знайомця Банькатим, але називали і «містер Воттс», тому що його ім’я було єдиним таким у нашому районі.

      Вони жили самі у старому пасторському будинку, який не було помітно з дороги. Мама казала мені, що там колись був облаштований газон. Коли священник помер, влада забула про релігійну місію, а газонокосарка заіржавіла. Будинок заріс кущами з усіх боків, і ще до мого народження сім’я Банькатих, яка поселилася там, зовсім пропала з виду. Ми їх бачили тільки коли Банькатий тягнув візка зі своєю дружиною, ніби замучений поні з шахти, а місіс Баньката трималася за бамбукове поруччя візка.

      Щоб вихвалятися, потрібні глядачі. Але місіс Баньката не дивилася на нас. Ми були не варті уваги, нас для неї не існувало. Та нам було байдуже. Нас більше цікавив її чоловік.

      Банькатий був єдиним білошкірим на багато миль навколо, тому малеча витріщалася на нього, аж очі вилазили. Старші діти набиралися сміливості, стукали в його двері й казали, що їм треба зробити «шкільний проєкт» про нього. Коли Банькатий відчиняв двері, дехто з нас завмирав і роздивлявся. Я знаю старшу дівчинку, яку навіть запросили всередину – так щастило не всім. Вона розповіла, що в будинку купа книжок і що вона розпитала Банькатого про його життя. Він налив для неї склянку води, а вона сиділа на стільці з ручкою і блокнотом на колінах. Воттс сказав:

      – Дитино,