Дай спокій. Мария Джоан Хайленд

      1

      Січень, неділя – похмурий зимовий день, і я сиджу за обіднім столом з татом і мамою. Батько сидить спиною, ступнями сперся на стіну, на колінах книжка. Мати праворуч від мене, її книжка спочиває на столі. Я сиджу поруч. Моє крісло розвернуте до вікна. Відчуваю тепло від печі.

      У центрі столу чайник з гарячим чаєм, а в кожного з нас чашка і тарілка. На тарілках бутерброди з шинкою та індичкою, і якщо ми захочемо ще їсти чи пити – всього повно. Комірчина забита.

      Час від часу ми відриваємось від читання, щоб поговорити. Це приємне відчуття, немов ми одна людина, яка читає книжку, а не троє окремих і самотніх людей.

      Такі дні прекрасні.

      Крізь маленьке квадратне віконце я бачу вузьку сільську дорогу, яка веде до містечка Горі, за нею – засніжене поле. За тим полем снігу – хоча зараз я не бачу його – дерево, біля якого я проходжу кожного ранку, а за деревом через дві милі – національна школа міста Горі, куди я повернуся після різдвяних канікул.

      На розі вулиці, ліворуч від головних воріт, – пошта, на ній знак, який указує на Дублін, під ним менший знак, указує на кладовище. Ще два дні ми будемо разом, утрьох, і я цього хочу. Більше мені нічого не треба.

      Коли я бачу, що мама дочитує останню сторінку, я беру колоду карт і підсовую їй під лікоть. Скоро вона відкладе книжку і запропонує мені зіграти. Я заглядаю їй в обличчя і чекаю.

      Раптом вона закриває книжку і встає.

      – Джоне, – каже вона, – ходімо зі мною.

      Вона веде мене до коридора, подалі від батька. Вона забирає мене геть із його очей як непотріб.

      – Ходімо. І лиши свою книжку тут, – каже вона.

      Ми стоїмо біля крутого підйому вузьких сходів, які ведуть до спальні моїх батьків – єдиної кімнати на горищі, – і вона схрещує на грудях руки і притуляється до поручнів. Шкіра на її руках холодна і біла як крейда.

      – У мене сьогодні особливий вигляд? – питає вона.

      – Ні. Чому?

      – Ти знову витріщаєшся. Ти витріщався на мене.

      – Я просто дивився, – кажу я.

      Вона відхиляється від поручнів і кладе руки мені на плечі. Її зріст 5 футів 10 дюймів1, і, хоч я лише на півтора дюйма нижчий, вона тисне на мене, доки я не присідаю. Її тіло нахилилося вперед, і її сідниці випнулися.

      – Ти витріщався на мене, Джоне. Не можна так дивитися.

      – Чому я не можу дивитися на тебе?

      – Тому що тобі одинадцять. Ти вже не дитина.

      Мене відволікло нявкання нашої кішки Кріто, яка була зачинена в комірчині під сходами разом зі своїми черговими кошенятами. Я хочу піти до неї. Але моя мати тисне ще дужче.

      – Я просто дивився, – сказав я.

      Я хочу сказати, що в роздивлянні речей немає нічого дитячого, але моє тіло трясеться під її руками і я занадто сильно тремчу, щоб щось казати.

      – Навіщо? – питає вона. – Навіщо так витріщатися на мене?

      Вона робить боляче моїм плечам, і її вага неймовірна. Вона здається легшою, і меншою, і гарнішою, коли сидить за столом або на моєму ліжку, коли розмовляє зі мною, смішить мене. А зараз я злий на неї, за те що вона висока, за те що вона така велика, така важка, і за те, що вона робить великим мене, занадто великим для мого віку.

      – Я не знаю навіщо. Мені просто подобається це, – сказав я.

      – Може, слід позбутися цієї звички?

      – Чому?

      – Бо це дратує. Неможливо розслабитися, коли на тебе так витріщаються.

      – Вибач, – кажу я.

      Вона випростовується і відпускає мене. Я подаюся вперед і цілую її біля рота.

      – Ну добре, – каже вона.

      Я цілую її вдруге, але коли я огортаю своїми руками її шию, аби притягнути ближче, щоб обійнятися, вона відступає.

      – Не зараз, – каже вона, – тут холодно.

      Вона розвертається, і я йду за нею на кухню.