Дай спокій. Мария Джоан Хайленд
нахилявся до води. По дорозі до кухні я підходжу до книжкової полиці у вітальні, де мій батько тримає свої довідники і підручники. Я гортаю енциклопедію, доки не знаходжу потрібну сторінку. Це Сізіф з червоним знаком оклику біля імені. Я поставив цей знак минулого року. Я повертаюся до кухні.
– Тантал дуже нагадує Сізіфа, – кажу я. – Можна сказати, вони обидва страждають однаково.
Мій батько засміявся.
– Ти згадав це сидячи в туалеті?
– Я не був у туалеті. Я просто мив руки і тоді згадав.
Я обережно дивлюся йому в обличчя. Він не сміється з мене, то ж я поступаюся.
– Так, – кажу я. – Я ясно бачу Сізіфа, який штовхає вгору великий камінь, і цей камінь котиться прямісінько біля Сізіфа вниз до підніжжя гори. Я бачу, як Сізіф стоїть там, дивиться на камінь, що котиться, сам сумний і мовчазний, а тоді штовхає його знову вгору. А камінь скочується на те саме місце, знову і знову. Я думаю, він почувається точно як Тантал.
– Обидва не можуть допхати велику коричневу штуку туди, куди хотілося б, – каже мій батько і сміється так, що на очах виступають сльози.
Тепер уже і мати сміється.
– Принесіть хто-небудь бідному чоловікові склянку води.
Я схоплююсь і несу батькові склянку води і коли сідаю на місце, мати цілує мене в ніс, дякуючи мені.
– Добре мати тебе під рукою, – каже вона. – Думаю, ми залишимо тебе у себе.
– Добре, – кажу я.
Коли батько допив воду, я помітив, що на його куртці неправильно застібнуті ґудзики. Він робить це навмисно і часто на знак того, що він у доброму гуморі. Я нахиляюся і тягнуся до верхнього ґудзика.
– Можна поправити тобі ґудзики? – питаю я.
– Ні, ні! – сміється він. – Ти зруйнуєш мій недбалий обеззброюючий вигляд.
Він у гуморі – судячи з ґудзиків, тож я йду навколо столу і хапаю його за другий ґудзик. Він кричить і сміється.
– Відчепися, риб’яча мордо! Відчепися від мене!
– Лише чотири ґудзики! – кричу я у відповідь.
Мені вдається розстібнути ще один ґудзик, і тоді він встає і йде до вікна. Він стоїть і дивиться, обличчя раптом стає серйозним; досить гри.
– Боже правий. Думаю, вона повертається сьогодні.
– Сьогодні? – питаю я.
Він говорить про мою бабусю, свою матір, яка повернеться з Леопардтаунських перегонів у вівторок. Лишилося всього два дні побути з ними наодинці.
– Ні, – каже він. – Фальшива тривога.
Ми сідаємо, і він продовжує читати.
Я розвернутий до буфета, тож я бачу чорно-білий весільний портрет 1960 року. Батькові тоді було двадцять сім, він був навіть красивіший, ніж тепер, бо в нього було довше волосся. Матері двадцять шість. Вона і зараз така ж гарна.
Майже всі у Вексфорді знали про стосунки моїх батьків і те, як кожен з них розірвав заручини з іншими. Кажуть, що кожен зупинявся подивитися на них, коли вони йшли вулицею: вони були як кінозірки. На фото у них щасливий вигляд, батько позаду матері, на 4 дюйми7 вищий за неї, це робить її маленькою. Мені подобається, як вони разом розрізають торт, мамина рука на татовій,
10 см.