Дай спокій. Мария Джоан Хайленд
ти питав минулого разу.
– О, – кажу я.
– Злочинці і кримінологія, – каже він і чухає коліно.
– Які злочинці?
– Вроджені злочинці Ломброзо. Злочинці, які не можуть утриматися від порушення закону.
Халат у нього занадто короткий, і його коліна і білі волохаті литки стирчать із-під столу.
– Як грабіжники і вбивці? – питаю я.
– Мама чекає. Побачимось пізніше. І в мене є подарунок для тебе.
– Останнього разу ти забув.
Сильний вітер захряснув двері, й він подивився на мене так, ніби це моя провина.
– Я не забув, – каже він. – Але цей подарунок дуже гарний. Ось побачиш.
Він опускає очі на книжку, і я дивлюся на його широкий рот. Я думаю: а що, як я підійду до краю столу і поцілую його на прощання? Йому це сподобається чи він роздратується? Зазвичай я можу сказати, чи він у гуморі для поцілунку, але сьогодні у нього такий вигляд, ніби він хоче і не хоче, щоб я був поруч. Я пильно придивляюся до нього. Він знову чухає коліно, тоді дивиться на мене.
– На що ти витріщаєшся?
– Ні на що.
– Бувай, синку. Гарного тобі дня з мамою.
Я вийшов.
Мати витирає зсередини лобове скло рукавом свого пальта. Я сідаю в машину.
– Чому ти затримався?
– Я говорив з татком.
Холодно сьогодні, а в машині ще холодніше. Я притуляю пальці до долоні й дивуюся, як моя долоня може бути теплою, коли пальці вже такі холодні, наче їх повідбивали. Я міцно обхопив своє тіло руками і застиг.
Я хочу спитати маму, чи вважає вона, що батько вступить до університету, і, якщо так, чи переїдемо ми в Дублін. Мені подобається тут, але Дублін також подобається, і це лише за дві години звідси. У Дубліні легше зустрітися з людьми з «Книги рекордів Гіннеса».
– Ти хочеш повернутися до школи наступного тижня?
– Не дуже.
Тим самим рукавом, яким протирала скло, вона витерла в себе під носом.
– Хочеш носовичок? – питаю я. У мене є в кишені.
Я витираю їй носа носовичком, а вона в цей час веде машину, і я думаю, куди подівся рожевий носовичок, який я подарував їй на Різдво. Кінчик її носа червоний і навколо края ніздрі тоненька блакитна жилка. Не пам’ятаю, щоб я бачив раніше цю жилку чи темну родимку на її пальці, з якої росте три чорні волосини.
– Коли тебе востаннє міряли в школі? – питає вона. – Може, нам треба знову поговорити з лікарем?
– Я на півтора дюйми8 нижчий за тебе, – кажу я. – Мій зріст рівно п’ять футів вісім з половиною дюймів9.
– Ми просто хочемо слідкувати за всім. І все. Може, краще поговорити про це з лікарем?
– Немає про що говорити. Я просто високий. І все.
– Що стосовно всіх інших речей?
– Немає інших речей! Я просто високий.
Вона відкашлюється і збавляє швидкість.
– Що стосовно статевого дозрівання? У тебе це може початися рано.
– Ну. Не почалося. То про що тоді говорити?
– Але подивися на свої ноги, – каже вона. – Вони майже не вміщаються
Близько 4 см.
Близько 174 см.