Дай спокій. Мария Джоан Хайленд
облич: чи красивий рот, чи належний у нього вигляд, чи він огидний і схожий на криву рану, що відкривається і закривається.
– Джоне, час пити чай, – каже мама.
Я кладу наполовину з’їдений банан під подушку. Я не люблю їсти банани на людях.
– Ти можеш взяти банан із собою, якщо хочеш.
Мама так говорить про мій банан, наче це домашня тваринка.
– Нічого, – кажу я. – Я доїм пізніше.
– Як знаєш, – каже вона.
Ми сидимо за кухонним столом і їмо курячий суп-пюре. Бабусина сумка лежить на підлозі біля дверей, а її пальто – на спинці її крісла. Зазвичай, коли вона повертається з Дубліна, то просить мене віднести пальто і сумку до її кімнати, а коли я повертаюся з її капцями, вона дає мені гостинці. Щось не так сьогодні.
Вона скидає черевики на підлогу, і запах нейлону і поту заповзає на стіл, а потім у мій курячий суп. Я спостерігаю, як вона їсть, і мене нудить від її поведінки за столом. Батько поводиться майже так само. Порівняно з мамою вони немов дикі собаки. Вони наповнюють кухню такими звуками, як у туалеті від сцяння, і я хочу заткнути собі вуха. Вони цокотять ложками по тарілках, плямкають язиками, і ти вже не можеш думати ні про що інше.
Ми доїли суп, і бабуся іде до буфета і повертається з шістьма булочками з кремом і куском весільного торта. Торт вкритий марципаном і смердить свіжою фарбою. Я кладу дві булочки собі на тарілку і встаю з-за столу. Я хочу їсти у своїй кімнаті. Але батько простягає ноги переді мною, тож я не можу вийти.
– А куди це ти зібрався? – каже він з гнівом, занадто раптовим і занадто готовим, наче він накопичував його з неділі.
Біль, не гострий, але й не тупий, метнувся з сечового міхура прямо в горло.
– Нікуди, – кажу я і сідаю на місце.
– Отже, – каже батько бабусі, – ти гарно провела час у Дубліні?
Бабусина помада розмазана по булочці, на носі крем. Її рот повний мокрого хліба, варення і крему, але вона навіть не завдає собі клопоту проковтнути мокре місиво перед тим як говорити.
– Пречудово. Після перегонів я поїхала до крамниці Евелін і трохи посиділа в неї біля вогню.
Евелін – це старша сестра моєї матері.
Батько з бабусею розмовляли, а ми з мамою спостерігали за ними, чекаючи, доки щось трапиться. Коли батько з бабусею разом за столом, це часто закінчується скандалом.
Після чаю бабуся випила склянку хересу, і її плечі опустилися від задоволення. Її голова звісилася, очі заплющилися, а потім голова нарешті впала. Батько посунув своє крісло, і скрегіт розбудив її. Вона дивиться на нього, перелякана.
– Де твоя борода? – питає вона, щойно прокинувшись.
Мама і я сміємося.
– Я хочу знати, що трапилось з обличчям мого сина, – каже вона. – Його немає, все м’яке й поголене.
Ледве вона сказала це, як її очі заплющилися, а голова вклалася на груди.
– Підйом! – кричить батько. – Стіл тобі не ліжко.
Вона розплющує очі.
– Це мій дім, і якщо я захочу, буду спати в комірчині під сходами.
Мені стало цікаво,