Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя. Олег Говда
посміхнувся і поманив до себе Івана. А коли той нахилився, змовницьки прошепотів: – Бо то вельми небезпечна справа… У них є одна страшна зброя… Будь-якого козака б’є наповал. Жоден не встоїть. Може, чув? Макогін… Ось!
– І не тільки чув… – серйозно кивнув Непийвода. – А навіть на власні очі бачив. А якщо молодиця вже за пательню схопиться… все – гаси лампадки і винось святих з хати… – козак з удаваним переляком озирнувся. – Добре, що їх тут немає.
– Так, – погодився Терентій, потім зітхнув ще разок. – Добре… Напевно.
– Тільки я не про жіноцтво згадував, – продовжив Непийвода, – а про горілку.
– Про горілку? – пожвавішав Копито, повторно роблячи невпевнену спробу підвестися. – Так, так… Ходімо, вип’ємо по чарці. Згадаємо минуле. Пам’ятаєш, друже, як ми ту гемонську каторгу…
– Пам’ятаю, Терентію, пам’ятаю. Тільки давно це було. Дуже давно. Скажи краще, готовий просто зараз згадати ті часи та кісточки розім’яти? Готовий з десятком товаришів супроти двох сотень татар вийти?
– Нудно мені і сумно, Іване!.. Ні тобі молодицю приголубити, ні бусурмана, хоч будь-якого – щоб зарубати… – невлад пробурмотів Копито, що продовжував думати про своє. – Не повіриш, я – Терентій Копито, мало що товариша до страти не… Тебе, між іншим!.. Чого шкіришся, як дурний до сиру? Чув уже? Хто розповів?.. – він різко підвів голову і неочікувано тверезо глянув на Непийводу. – Стривай! Що? Що ти зараз сказав? Які дві сотні?! Де?
– Є одне діло, Терентію… Я загін збираю. Треба людей з полону визволити… А якщо встигнемо, то і село оборонити. Але мені потрібні такі козарлюги, щоб хоч і в пекло. Бо я не жартую: вдесятьох двом сотням голомозих бій дати доведеться. А попри те, псяюха, їм ще й чортяка ворожить.
– Тоді я з тобою! – втретє хотів скочити на ноги курінний отаман, та знову не зумів. Спробував ще, але й цього разу не вийшло.
– От же, хміль проклятущий, перед людьми мене соромить… – вилаявся сердито. – Але, ти, Іване, не сумнівайся, до вечора буду рівний, як стріла… Щоб мені провалитися!
– Я й не сумніваюся, – знизав плечима Непийвода. – Тільки до вечора часу немає. Ти, Терентію, в молоді роки, скільки разів Річище туди і назад перепливав? П’ять, шість?
– А що?
– Ось і пливи на той берег… Подвійна користь. І що силу колишню не розгубив, доведеш усім, і в голові від річкової водиці проясниться.
– Згода, – не став комизитися курінний отаман. Йдучи в похід під рукою Непийводи, він тим самим визнавав його право розпоряджатися. Підвівся, похитнувся, але встояв. Потім озирнувся.
– Гей, Михасю! – покликав свого джуру. – Збери там все, що треба для походу на тиждень. Зметикуєш, не вперше. Під сідло – Вітра, а в завідні – руду і сивого.
– Не треба завідних… – спинив його Іван.
– У похід без завідних?! – здивувався Копито. Жоден козак, як і татарин, без прикрої необхідності, ніколи не пускалися в степ на одному коні. Мало що може трапитися, і як тоді бути? – Людолови що, поруч із Січчю жирують? Оце знахабніли! Мусимо покарати…
– Облиш