Тінь над Інсмутом. Говард Филлипс Лавкрафт
кого помітив мій уважний погляд, були рибалки, що сиділи на віддаленому хвилерізі, а за кілька кварталів у південному напрямку я вже не бачив навіть їх. Там я розраховував знайти якусь ще збережену лавицю або щось придатне для сидіння, аби побалакати із Зедоком Алленом. Однак ще до того, як я досяг Мейн-стрит, за моєю спиною почулося хрипке, надтріснуте: «Гей, пане!» У відповідь я обернувся, дозволив дідугану нарешті нагнати мене і запропонував хильнути з відкоркованої пляшки.
Продовжуючи прошкувати занедбаною пусткою, я став обережно розпитувати свого співрозмовника. Проте незабаром виявив, що розв’язати йому язика було не так легко, як я сподівався. Нарешті я побачив достатньо широкий отвір між будинками, який провадив у напрямку причалів між напівзруйнованими цегляними стінами, що потопали в густих заростях будячиння та іншого бур’яну. Купи порослого мохом каміння біля самої води здалися мені цілком придатними для сидіння, на додачу ця місцина виявилася доволі надійно прихованою від сторонніх поглядів залишками солідного складу, який колись стояв тут. Отож я мав намір приступити до таємної задушевної бесіди зі старим Зедоком, а тому впевнено повів свого супутника до замшілих валунів. Запах тліну та розрухи був сам по собі вельми огидний, а в суміші з дурманом рибного смороду здавався і зовсім нестерпним. Проте я твердо вирішив усупереч будь-яким обставинам досягти наміченої мети. До відходу мого вечірнього автобуса на Архем ще залишалося близько чотирьох годин. Я підсовував старому жадану пляшку, а сам обмежився цілком мізерним сухим пайком, який мав замінити мені традиційний ленч. У своєму частуванні я, проте, намагався дотримуватися певної міри, бо не хотів, щоб хмільна балакучість Зедока переросла в тупе заціпеніння. Приблизно через годину його небалакучість стала поступово танути, хоча старий, як і раніше, на мій превеликий жаль, ухилявся від будь-яких спроб спрямувати балачку до тем, пов’язаних із Інсмутом і його вкритим мороком минулим. Він охоче теревенив на теми сучасного життя, продемонструвавши несподівано глибоку поінформованість у тому, про що писали газети, а також виявив явну схильність до філософських повчань, як на сільського мудрагеля.
Отак збігла друга година без мети, я став уже остерігатися, що придбаної мною кварти виявиться замало для досягнення бажаного результату, і поміркував: чи не залишити його тут, а самому збігати ще за однією пляшкою? Аж раптом цілком випадково (аж ніяк не через мої наполягання) свистячий, хрипкий голос старого п’янички змусив мене присунутися до нього майже впритул і напружено вслухатися буквально в кожне вимовлене ним слово. Моя спина була обернена до моря, що тхнуло рибою, тоді як старий сидів обличчям до нього, і, мабуть, щось привернуло до себе його блукливий погляд і змусило пильніше вдивлятися в темну смужку невисокого Рифу Диявола, який то ховався, то раптово знову чітко й навіть заворожливо вигулькував з-під хвиль. Побачене, схоже, викликало у п’янички якесь невдоволення, позаяк він раптом