Поклик Ктулху. Говард Филлипс Лавкрафт
холодним серцем залив у вену трупа неабияку кількість заготовленої рідини та міцно перебинтував розріз.
Час тягнувся болісно повільно, проте Вест не втрачав терпцю. Він раз по раз притуляв стетоскоп до грудей юнака та філософськи визначав відсутність ознак життя. Через три чверті години він із прикрістю констатував, що розчин не подіяв. Але перш ніж розлучитися з нашим зловісним трофеєм, мій приятель вирішив до кінця використати надану можливість і випробувати на трупі новий препарат. Ще вдень ми викопали в підвалі могилу, з наміром до світанку поховати тіло в землі, бо хоч ми і замикали двері на засув, але дотримувалися всіх запобіжних заходів, аби ніхто не виявив наших огидних для Господа дій. До того ж наступної ночі труп уже не буде достатньо свіжим. Тому, прихопивши єдину ацетиленову лампу до сусідньої кімнати, ми залишили нашого німого гостя в темряві та поквапилися приготувати новий розчин, зважуючи і відміряючи потрібні складники майже з фанатичною ретельністю.
Потім сталося дещо непередбачуване. Я щось переливав із однієї пробірки в іншу, а Вест вовтузився зі спиртівкою, яка заміняла нам газовий пальник, аж раптом із сусідньої темної кімнати почувся несамовитий лемент. Я не здатен описати ці пекельні звуки, від яких кров стигла в жилах: немов саме пекло розверзлося, і з нього чулися стогони грішників. У жахливій какофонії злилися вселенський жах і безвихідний розпач. Людськими ці зойки ніяк не можна назвати – людина не здатна на такі звуки. Забувши про наші честолюбні плани, ми з Вестом кинулися до найближчого вікна, перекидаючи пробірки, реторти та світильник, і, немов поранені звірі, кинулися в зоряну безодню ночі. Мабуть, ми й самі нестямно волали, коли нажаханими мчали до міста, однак, досягнувши околиць, схаменулися та спробували опанувати себе – з великими зусиллями нам це вдалося, і незабаром ми вже були подібні до гульвіс, котрі чвалають із нічної пиятики.
Але замість того, щоб розійтися по домівках, ми подалися до Веста, де прошепотіли всю ніч при світлі газового ріжка. До світанку, перебравши подумки всі раціональні теорії та плани дослідження, ми трохи заспокоїлися і проспали весь день, пропустивши навчання. Однак увечері дві замітки в газеті, ніяк не пов’язані між собою, знову відібрали в нас сон. З невідомої причини покинутий будинок Чепмена згорів дотла – це ми пояснили перекинутою лампою. Крім цього, на кладовищі для бідноти була здійснена спроба осквернити свіжу могилу: хтось безуспішно намагався розкопати її кігтями. Цього ми не могли збагнути, адже ретельно утрамбували землю лопатою. Всі останні сімнадцять років Вест раз по раз озирався назад і скаржився мені, що чує за спиною тихі кроки. А тепер він зник.
II. Демон епідемії
Ніколи не забуду жахливе літо, коли, як якийсь лихий іфрит2, що покинув палати Еблісу, в Архемі лютував тиф. Це сталося шістнадцять років тому, але пам’ять про кару Божу ще жива, бо невимовний жах накрив тоді своїми перетинчастими
Іфрит – в арабській міфології та в мусульманській культурі різновид джинна, здатного завдавати людям лиха.