Країна імли. Артур Конан Дойл
були б усі підстави журитися. Невідомість і самотність домінували б над вами. І навпаки, коли вирушаєте у плавання на великому кораблі, коли вас супроводжують близькі та друзі, то, незважаючи на невизначеність мети, черпаєте розраду в зв’язку та спілкуванні з ними. Самотня смерть, мабуть, страшна, але загальна погибель, особливо якщо вона настає так хутко та безболісно, нічого жахливого, як мені здається, не спричиняє. Я швидше погодився б із тим, для кого найстрашніше пережити все піднесене, грандіозне та велике.
– То що ж ви пропонуєте? – поцікавився Саммерлі, котрий, як виняток, схвально кивав під час промови свого колеги.
– З’їсти ланч, – запропонував Челленджер, оскільки в цю мить якраз пролунав ґонґ. – У нашої куховарки кулінарне мистецтво приготування омлету затьмарюють лише шницлі її ж виробництва. Будемо сподіватися, що її кухарські таланти не постраждали від космічних впливів. До того ж необхідно врятувати від загального знищення моє шварцберзьке вино 1896 року, наскільки це вдасться нашими спільними зусиллями. Було б прикро через марнотратство дати загинути цьому шляхетному напою.
Він важкувато скотився з письмового столу, на якому сидів, коли патякав про майбутню загибель планети.
– Ходімо, – запросив професор, – часу у нас справді обмаль, тому скористаємося ним за можливості раціонально та розумно.
Ланч минув дуже весело та жваво, хоча ми весь час усвідомлювали своє жахливе становище й урочиста серйозність господаря миролюбно впливала на наш настрій. Тільки ті, хто ще ніколи не опинявся в смертельній небезпеці, сахається перед кончиною. Тим часом кожен із нас мав у своєму житті нагоду освоїтися з цією думкою, а дружина Челленджера знаходила опору в своєму могутньому чоловікові. Їхні шляхи були спільними. Наше майбутнє було вже визначене, але теперішнє ще належало нам. Час, що залишився в нашому розпорядженні, ми гаяли в приязній і багатослівній бесіді. Наш розум працював, як я вже казав, надзвичайно гостро. Навіть я інколи відзначався дотепністю. А Челленджер був просто чудовий. Ніколи ще не була мені такою зрозумілою стихійна велич цього чоловіка, всебічність і міць його розуму, як цього дня. Саммерлі провокував його своєю їдкою критикою. Лорд Джон і я розважалися, слухаючи її. Дружина Челленджера, поклавши руку на плече чоловіка, стримувала ревіння філософа. Життя, смерть, фатум, доля людства – такими були теми нашої розмови цієї пам’ятної години, значення якої ускладнювалося тим, що дивна та раптова активізація нашої життєдіяльності і легкий свербіж у тілі свідчили про повільне та поступове наближення до нас смертельної хвилі. Я помітив, що лорд Джон раптом затулив рукою очі на мить, що Саммерлі на таку ж мить відкинувся на спинку свого крісла. Кожен подих був заряджений дивними силами. І все ж нам було весело та радісно на душі.
Остін поклав на стіл цигарки й уже хотів було піти.
– Остіне! – гукнув його професор.
– Що накажете, пане?
– Дякую вам за вірну службу.
Посмішка ковзнула