Вибрані твори. Казимир Твардовський
et distincta idea» не помічається, або обидва ці вирази ототожнюються. Перший підхід ми зустрічаємо у Коха («Die Psychologie des Descartes»)41 і На-торпа («Descartes Erkenntnistheorie»)42, а другий – у Больцано («Wissenschaftslehre»)43 і Кноодта («De Cartesii sententia “cogito ergo sum”»)44. Але ж уже Антуан Арно («Des vraies et fausses idées»)45 відрізняв perceptio від idea, причому perceptio він визначав як акт уявлення, а idea – як зміст уявлення.
Завданням цієї праці є з'ясування відношення ясної та виразної перцепції до ясної і виразної ідеї і доповнення в такий спосіб попередніх досліджень.
Вимагає пояснення відсутність у праці певного аспекту. Йдеться про цілковите нехтування теологічної точки зору Декарта. Воно обґрунтовується тією обставиною, що Декарт, встановлюючи свій критерій, сам усунув, якщо можна так сказати, Бога. Його «regula generalis» є актуальною також тоді, коли Бог вводить людину в оману, або коли він взагалі не існує. Це легко помітити у способі, за допомогою якого Декарт доходить встановлення цієї «regula». Хід думок тут такий. Коли я уявляю собі, що я не маю ніякого тіла і ніяких відчуттів, і коли я припускаю, що уявлення тіл, протяжностей, руху тощо є якимось чином мною створювані, не вимагаючи при цьому існування поза мною жодних речей, які б викликали у мені ці уявлення, то тим самим я, як той, хто робить ці припущення і має ці уявлення, не буду усунутий зі світу. Але, можливо, я піддаюся якійсь ілюзії, коли заперечую існування згаданих речей, а себе самого вважаю існуючим? Можливо, я був введений в оману всемогутньою істотою? Але навіть якби я піддався таким ілюзіям, то все одно було б істиною те, що я, як той, хто піддався ілюзії, існую. Тим «я» є моє «cogitare» (в найширшому розумінні, як психічні явища загалом).
На чому ж засноване це моє, позбавлене будь-яких сумнівів, переконання? На тому, що те, що я стверджую, усвідомлюю ясно і виразно і що те, що я так ясно і виразно усвідомлюю, з необхідністю є істинним. На подібній основі ґрунтується й закид, до створення якого, здається, доклав зусиль сам Декарт, і який був підхоплений вже сучасниками філософа. Йдеться про те, що Декарт багато разів повторював, що якщо б його «régula» насправді не забезпечувала найвищого ступеня певності, то слід було б визнати, що Бог є ошуканцем. Але те, що Бог, однак, не є ошуканцем і що йому характерна цілковита чесність, Декарт стверджує знову ж таки на основі своєї «régula». Закид, нібито Декарт у своєму доведенні впав у порочне коло, останній відкидає за допомогою розрізнення безпосередньої і посередньої очевидності46. Далі Декарт використовує чесність Бога у зв’язку з очевидністю пам’яті. Ця обставина робить вникання в згадану проблематику в нашій праці зайвою.
Формулювання, за допомогою яких Декарт виражає свою «regula generalis», не узгоджуються між собою. Ось найважливіші способи вираження, якими послуговується Декарт:
a) Illud omne est verum, quod valde clare et distincte percipio47;
b) Omne id, quod valde dilucide et distincte percipio, verum est48;
c) Probatur, ea omnia, quae clare et distincte percipimus, vera esse49;
d) Scio, me in illis, quae perspicue intelligo, falli non posse50;
e) Quamdiu aliquid valde clare et distincte percipio, non possum non credere verum esse;
f) Illa omnia, quae clare et distincte percipio necessario sunt vera51;
g)
R. Koch, Die Psychologie des Descartes, München 1881.
P. Natorp, Descartes Erkenntnistheorie, Mahrburg, 1882.
B. Bolzano, Wissenschaftslehre, Sulzbach 1837.
B. Knoodt, De Cartesii sententia «cogito ergo sum», Breslau 1845.
A. Arnauld, Des vraies et fausses idées, t. XXXVIII збірки праць з 1780 р., с. 198, def. III.
«Врешті, щоб не опинитися в зачарованому колі стосовно того, що я не припустився помилки, оскільки сказав, що не вважаємо інакше, ніж те, що чітко і роздільно сприймається, є вірним, оскільки Бог існує, і ми не визнавали б існування Бога, якщо б не те, що ми чітко і роздільно сприймаємо, про що я уже достатньо чітко пояснив у відповіді щодо ІІ закиду, тобто розмежування того, що чітко сприймаємо самою річчю, від того, що пам’ятаємо перед чітким сприйняттям. Адже спочатку нам стає очевидно, що Бог існує, оскільки ми спираємося на думки, які це доводять; згодом же нам вистачає згадати певну річ, яку ми чітко сприймаємо, так, щоб ми були певними у тому, що вона є істинною, але цього було б недостатньо, якби ми непомильно не знали, що Бог існує» (Явзр. IV).
Med. III.
Diss, de meth., с. 18.
Synopsis IV Med.
Med. V.
Ibidem.