Америка. Франц Кафка
в цій поведінці він бачить вираз певного Ґрінового переконання; кожен, Карл для себе, а Ґрін для себе, тут мусив намагатися давати собі раду власним здібностям, необхідний товариський зв’язок із часом і сам встановиться внаслідок перемоги чи знищення одного з них.
«Якщо він має на увазі це, – сказав собі Карл, – то він просто дурень. Я справді нічого від нього не хочу, тож хай і він дасть мені спокій».
Тільки-но він вийшов у коридор, як йому тут-таки спало на думку, що він, либонь, нечемно повівся, бо Кларі довелося мало не виволікти його, що втупився у Ґріна, з кімнати. Тим слухняніше йшов він за нею тепер. На шляху крізь коридори він спершу не повірив власним очам, коли через кожні двадцять кроків побачив безліч ліврованих лакеїв зі свічниками, що їх товстий стовбур кожен міцно стискав обіруч.
– Новий електричний дріт наразі доведено лише до їдальні, – пояснила Клара. – Ми лишень недавно купили цей дім і вирішили повністю його перебудувати, наскільки взагалі можна перебудувати старий дім такої химерної побудови.
– То, виявляється, навіть в Америці вже є старі будинки, – сказав Карл.
– Ну, звичайно, – засміялася Клара і потягла його далі. – Але ж у вас дивні уявлення про Америку.
– Не кепкуйте з мене, – сказав він роздратовано. Врешті-решт, він знав і Європу, й Америку, а вона лишень Америку.
Мимохідь вона ледь витягненою рукою штовхнула якісь двері й сказала, не зупиняючись:
– Тут ви спатимете.
Карлові, зрозуміло, хотілося тут-таки оглянути кімнату, але Клара нетерпляче, майже криком пояснила, що з цим можна й зачекати, а наразі хай просто йде з нею. Вони трохи потупцювали в коридорі, врешті, вирішив Карл, він не мусить конче в усьому коритися Кларі, вирвався від неї і увійшов до кімнати. Несподівану темряву за вікном можна було пояснити верхівкою дерева, що хиталася на повен розмах. Чутно було пташиний спів. Проте в самій кімнаті, до якої ще не дійшло місячне світло, не можна було розгледіти майже нічого. Карл пошкодував, що не прихопив із собою електричного ліхтарика, подарунок дядька. Бо ж де-де, а в цьому будинку ліхтарик був би незамінний, якби їх тут було кілька, слуг спокійнісінько можна було би відпустити спати. Він сів на підвіконня, і вдивлявся, і вслухався. Здавалося, крізь листя старого дерева продирається сполоханий птах. Звідкись здалека долинув свист нью-йоркського підміського потяга. Поза тим було тихо.
Однак недовго, бо до нього вже кинулася Клара. Явно розлючена, вона вереснула:
– Що це таке? – і ляснула рукою по спідниці. Карл вирішив відповісти щойно тоді, коли вона згадає про ввічливість. Та вона сягнистими кроками підійшла до нього і закричала: – То ви йдете зі мною чи ні? – і чи то навмисне, чи просто від роздратування так штовхнула його в груди, що він випав би з вікна, якби останньої миті не зісковзнув із підвіконня і не торкнувся ногами підлоги.
– Я мало не випав з вікна, – сказав він докірливо.
– Шкода, що цього не сталося. Чому