Чарівник країни Оз. Лаймен Фрэнк Баум

      Коли Дороті втомилася споглядати веселощі, Бок запросив її у дім, де її відвели до затишної спочивальні з м’яким ліжечком і блакитними простирадлами, і Дороті спочивала у ньому до самого ранку. А Тото дрімав поруч, згорнувшись калачиком, на блакитному килимку.

      За щедрим сніданком Дороті спостерігала за малям-жвакуном, яке гралося з Тото. Воно смикало песика за хвостик, гукало та заливалося сміхом, що вельми тішило й дівчинку. Тото взагалі викликав великий подив у тутешніх мешканців, вони досі не бачили жодного песика.

      – А чи далеко до Смарагдового міста? – запитала Дороті.

      – Хтозна… – насупив брови Бок. – Сам я там ніколи не бував. Людям узагалі краще триматися від володінь Оза подалі, звісно, якщо у них немає справ до великого чарівника. Єдине, що мені відомо, так це те, що шлях до Смарагдового міста далекий і знадобиться не один день. У нас тут край багатий та ситний та на своєму шляху зустрінете й інші краї – непривітні й небезпечні…

      Ця звістка дещо занепокоїла Дороті, але вона добре розуміла, що лише Великий Оз може допомогти їй повернутися додому до Канзасу, і тому твердо вирішила не падати духом і продовжити мандри.

      Вона тепло попрощалася з гостинними господарями та знову вирушила в путь дорогою, брукованою жовтою цеглою. Пройшла вона чимало, але врешті-решт втомилася і сіла перепочити на жердину огорожі. За огорожею, куди сягало око, простягалося кукурудзяне поле, а неподалік на високій жердині виднілося опудало – розлякувати пташок, охочих до зрілого зерна.

      Дороті підперла рукою підборіддя і придивилася уважніше. Головою опудалові правила велика торбина, щільно напхана соломою, на якій хтось намалював очі, ніс та рота – що мало зображати обличчя. На маківці було прилаштовано зношеного блакитного капелюха, що, вочевидь, належав якомусь жвакуну, а за тулуб правив лантух, напханий соломою, на який начепили блакитну одежину (у подібній ходили тут усі), тільки геть зношену та вицві-лу на сонці. На ногах були старі шкарбани з блакитними халявками, схожу взувачку тут носили всі чоловіки. А над високим кукурудзинням опудало трималося завдяки жердині, що підпирала його ззаду.

      Дороті з цікавістю розглядала потішно розмальовану пику, аж раптом їй здалося, ніби опудало одним оком їй лукаво підморгнуло! Спершу вона подумала, що то їй привиділося, адже в Канзасі вона зроду такого не бачила. Та коли опудало ще й привітно кивнуло їй головою, вона протерла очі, зіскочила з огорожі й підійшла ближче. Тото вже бігав колами навкруги опудала і дзвінко гавкав.

      – Добридень! – почувся хриплуватий голос.

      – Це ви до мене? – здивувалася дівчинка.

      – Авжеж, – відгукнувся Опудало. – Як ся маєте?

      – Дякую! Цілком добре, – чемно відповіла Дороті. – А як вам ведеться?

      – Та не дуже добре, – кисло посміхнувся Опудало, – бо не надто велика радість – стовбичити посеред поля день і ніч та розлякувати нахабне птаство.

      – А чому б вам не злізти на землю? – спитала