Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
неволі. От слухайте, добрі люди, а прослухавши, не відмовтеся допомогти мені, нещасній людині, що десять років пробув у неволі бусурманській.
Років дванадцять тому несподівано наскочив на наше село татарський загін. У той час люди були на степу, бо це трапилось якраз під час косовиці. Іду я собі, косою виблискую, жито високе, аж по плечі, а жінка снопи в’яже. Спинився я трохи відпочити, витер піт з лоба, зглянувся навкруги й завмер, наче хто по голові обухом вдарив.
– Жінко, – кажу, – татари! Хвиґура горить!
А тихо було, і дим од маяка стовпом угору йде. Випросталась вона, глянула, зблідла уся і перевесло з рук випустила. Кинули ми і воли, і віз у степу і побігли чимдуж до села. Біжимо, а у жінки ноги наче підламуються. Підхопив я її за плечі, ледве довів. А на дзвіниці вже дзвін гуде: хтось ударив на сполох. Добралися ми до села, бачимо – вартовий козак прискакав, стоїть на майдані, а круг нього люди. Прибігли, хто як був, як і ми, зі степу. «Швидше, – кричить вартовий, – в острожок, бо татарва вже коло Роблених могил хутір палить!» Кинулися ми до острожка, що стояв недалеко від села, на татарському перелазі. Худобу й майно все покидали: де там про худобу дбати, хоч би самим живими лишитися.
Дорош і Галя не зводили очей з оповідача. Все, про що розповідав він, було таке знайоме й близьке, і боляче відчувалося в молодих душах дівчини й хлопця. Подорожній колупнув якимсь приладдям, що висіло у нього на люльці, тютюн і придавив попіл пальцем.
– Добралися ми до острожка, сидимо там, як бджоли у вулику, бо народу набралося багато, а острожок був маненький, а за годину вже татарва, як сарана, вкрила берег річки коло броду. Була в острожку невеличка гармата. Випалили ми з неї – тільки татар роздратували. Повалилося два-три татарина, не більш. І сунули вони, як хмара, на острожок. Ми їх з рушниць б’ємо, катками давимо, а вони лізуть. Розтрощили тараном ворота і увірвалися в острожок.
Подорожній не вперше, мабуть, розповідав про це, але видно було, як він хвилювався: він знову почав розпалювати люльку, хоч вона ще добре курилася, і руки тремтіли йому, як у пропасниці.
– Випий, друже, чарку! – сказав йому винник.
– Не хочу. Небагато лишилося живих в острожку: старих – і бабів і дідів – перебили татари, а молодих пов’язали і з дітворою погнали в степ. Мабуть, і мені б не бути живим, бо збив уже мене рябий мурза з ніг, але хтось з козаків випалив йому у спину з пістоля, а я, падаючи, вдарився потилицею об гармату і впав непритомний. Пов’язала нам татарва руки, на шиї аркани понакидала, а ззаду худобу й отари наші погнала. Бачу – і жінка йде, похнюпилася, не розуміючи, мабуть, що й робиться навкруги, мов божевільна. Вигнали нас на шлях, де стояв у той час їхній бей кошем, з’єдналися докупи загони, що грабували слободи, і почала татарва ділити бранців та худобу та сваритися поміж себе за нас, особливо за жінок, навіть за шаблюки свої криві хапатися. А поділивши, почали на наших очах ґвалтувати жінок та дівчат.
Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око і перекривилося, наче від болю, обличчя.
– Та що вже там казати, самі знаєте – бусурмени. Не всі з наших допленталися до Криму; дехто