Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
тут ні прі чьом.
Дячок Семенич ще спав, коли Микита прийшов по нього:
– Вставай, пяніца, – закричала дячиха, дізнавшись від Микити, що скоїлося, – пропіл, окаянний, воров! Будєш знать, как пянство-вать, когда воєвода вєліт вздьорнуть тєбя на дибу!
– Мрр… – пробубонів дячок, – отстань!
– Ти на нєго водіцей плєсні! – порадив Микита, він на власному досвіді знав силу цього засобу.
Коли дячок прочухався нарешті і зрозумів, у чому справа, волосся стало йому дуба від жаху, а голова стала чиста, як вода з бєлгородської криниці, наче він і не пив учора нічого.
– Что ти говоріш? А ключі?
– Да ключі у тєбя на поясе билі. Я іх сєгодня отдала стрєльцу.
– Вєрно, – сказав Микита, – ключі у тєбя цельохонькі билі, а вот вори… тю-тю!
– А ти-то куда смотрєл? Ти же там бил?
– Мойо дєло сторона. Замок целий, а ключі у тєбя билі. Ну, іді в Приказ, что лі.
– Так ти говоріш, что замок целий і подкопа нє било? – спитав дячок, коли вони з Микитою йшли до Приказу. – А криша? Может, чєрєз кришу?
– І криша цела.
– Чудєса!
Воєвода бушував у Приказі, коли туди прийшли дячок та Микита.
– Вот оні! – сказав піддячий.
Сите черево воєводи трусилося від гніву. Він кілька хвилин мовчки гасав по кімнаті, а потім спинився перед Микитою та дячком і запитав:
– Как же ето, что і замок целий, і подкопа нє било, а вори убє-жалі? А? Ти гдє вчєра бил? – грізно звернувся воєвода до дячка. – Говорі… Всьо равно узнаю. Гдє бил, ірод?
– В кабакє.
– Одін бил, аль єщьо кто с тобой пянствовал?
– Билі Ванька Стрєшньов да Сєліфошка Прозоров.
– Нєбось, в зєрнь ігралі? Прізнавайся, ігралі?
– Нє… Пянствовалі…
– Позвать сюда Ваньку Стрєшньова да Сєліфошку Прозорова. Ми тєбя на чістую воду вивєдєм, поганєц!
Воєвода одійшов і затарабанив пальцем по вікні. Видно було, що душа його клекотіла від злости.
– Нєт! Упустіть із-под замка казака і холопа! Гдє ето відано?
Гнів ще дужче заклекотів у воєводиній душі. Він підскочив до Микити й ухопив його за сиву бороду.
– Говорі, смєрд, ти випустіл казака?
В цю хвилину Микита нагадував коняку, якій коновал поклав на губу закрутку.
– Я… Я… ні прі чьом, потому как замок целий.
– Замок целий, замок целий… Да ти то куда смотрєл? Говорі: прі-ходіл к тєбє кто аль нєт?
– Да кто пріходіл? Сємьонич… Покормі, говоріт, казака да холопа. А мнє что. Мойо дєло – слушаться.
– Ну, а двері он запєр?
– А то как же. Завсєгда запіраєт. А потом били єщьо казаки, что на смєну часових пошлі на башні.
Про Дороша Микита не хотів казати, бо тоді б дізналися, що він пив горілку, та йому й на думку не спадало, що Дорош був причетний до визволення в’язнів.
– А водку піл?
– А гдє я водку возьму? Даром, вєдь нікто нє даст.
– Смотрі, Нікіта, всьо равно на дибе правду скажеш!
– Воля твоя, боярін. А я нєповінний,