Шляхом бурхливим. Григорій Бабенко
Дорош прийшов додому, мати довго цілувала й милувала хлопця, навіть плакала, чого ніяк не міг зрозуміти Дорош, а батько сидів на призьбі, пихкав люлькою й усміхався, але ніхто з них не спитав, де він був цілу добу.
Коли батько й мати пішли у хату, Галя підійшла до хлопця і спитала:
– Ти бачив його? Ти бачив Павла? Не кажи, де він, скажи тільки: усе гаразд!
На нього дивилися такі ясні й чисті очі сестри, що він не посмів збрехати і сказав:
– Усе гаразд!
– Правда?
– Далебі!
Галя засміялася і, заспівавши якусь пісню, пішла в хату.
Другого дня після школи хлопець довго вештався по городу, підслухуючи розмови козаків, особливо москалів, чи не чути чого про Стрєшньова й стрільців, що поїхали шукати втікачів; зазирнув навіть до дячкової хати і спитав у жінки Семенича, чи не повернувся її чоловік, але вона нацькувала на нього злющого пса, так що хлопець ледве уніс ноги з дячкового двору. Але, очевидячки, дячка ще не було, бо не було його і в Приказі, куди заглянув Дорош. До Микити у з’їжжу він боявся заходити: йому чомусь здавалося, що Микита здогадався, хто випустив в’язнів, хоч підстав для такої гадки не було ніяких. Хлопець не знав, що робити: чи повідомити Глека про Стрєшньова та стрільців, чи ні, бо він не знав, куди поїхали переслідники, а з другого боку – Глек і сам добре знав, що його шукатимуть. З того, що переслідники поїхали кіньми, а не човнами, можна було гадати, що вони не на певній дорозі. До того ж запорожців було не менш ніж стрільців, отже, Глекові боятися наче б то було нічого. Таким чином, Дорош того дня не поїхав до запорозького табору і не повідомив козака. Він заспокоївся і думав, що все буде гаразд.
Ввечері Дорош навідався до шинку. Він мав на думці послухати балачок козаків, що, йдучи на варту, іноді заходили до шинку промочити горлянку. Перше, що він побачив коло шинку, була постать старого Микити. Микита, який вже стояв коло тину, спершись на нього всім тілом і жестикулюючи руками, намагався вдержати рівновагу. Побачивши Дороша, ухопився лівою рукою за тин і сказав:
– А казак твой – тютю! Убьог… і холоп убьог… А мойо дєло што? Мойо дєло сіді і стєрєгі, а я нє повінний, потому, как сам подьячій ключі у мєня отобрал. А замок целий. А нєчістому что замок? Єго замком не удєржиш! А Стрєшньов говоріт: я єго розищу!.. Он на вінокурнє опять, алі в Артьомовкє у жонкі Сєркіной, потому, слиш, хвалілся… Да, іді – свіщі… В Артьомовкє… єго нєчістий давно на Сєчь уньос. Поймаєш, колі єму нєчістий помогаєт. А воєвода говоріт: ти випустіл казака! Хе, хе! Нікіта випустіл… Нікіта, брат, знаєш… Нікіта, брат, такой чєловєк…
Дорош не став слухати, який чоловік Микита, і пішої геть від шинку. Думка про те, що Стрєшньов шукатиме запорожця в Ар-темівці, дуже збентежила хлопця. Він навіть смикнув себе за чуба, так прикро було йому, що не здогадався, куди поїде Стрєшньов шукати запорожця, і що він прогаяв багато часу та не попередив Глека.
Коли сіло сонце, Дорош вибрався з города і поплив річкою до табору;