Казки добрих сусідів. Золотоголова рибка. Вірменські народні казки. Народное творчество
а за ними – сама володарка. Юнак мовить до старенької:
– Поїду я до міста, подивлюся на нову церкву.
Відбув. Приїхав до себе додому. Дивиться: ні батька, ні братів.
Запитує:
– Де вони?
Відповідають:
– Прибула володарка Азаран-Блбула, схопила їх і кинула до в’язниці.
Юнак пішов до в’язниці, визволив батька і братів. Дівчина до нього присікалась:
– Я володарка Азаран-Блбула, ти мене не боїшся!?
Він у відповідь:
– Я здобув Азаран-Блбула, чого мені боятися?
Дівчина запитує:
– Що ти бачив у дорозі?
Юнак розповів про річку, квітку, вовка, ягня, ворота – все, що зробив, усе, що бачив.
– Якщо ти не віриш усьому цьому – мій поцілунок на твоєму обличчі. Ти – моя наречена.
Відбули весілля. Спорядилися до церкви вінчатися. Азаран-Блбул затьохкав, зайшовся на тисячу ладів! Як він заливався!..
З неба упало три яблука: одне оповідачеві, друге тому, хто слухав, а третє тому, хто почув.
АНАЇТ
Удавні часи жив цар із царицею. Був у них один-єдиний син Вачаган. Батько з матір’ю всю душу в нього вкладали, ні вдень, ні вночі не зводили з нього очей. Слуги слід в слід ходили за Вачаганом, вгадуючи усі його бажання. У двадцять років царевич був миршавий і тендітний, немов квітка, що виросла без сонця.
Якось старий лікар Лохман, слава про якого рознеслася по всьому світу, прийшов до царя і каже:
– Царю! Якщо ти хочеш, щоб твій син Вачаган не зійшов дочасно в могилу, то не тримай його в чотирьох стінах. Широкий зелений степ, високі агаванські гори. Багато в них диких звірів і птахів. Нехай царевич Вачаган займеться полюванням.
Дослухався цар порад мудрого Лохмана. Царевич, одягнений в простий одяг, зранку їхав у гори разом із своїм вірним слугою Вагінаком. Царський син так захопився полюванням, що часто ніч заставала його зненацька, і він змушений був користуватися гостинністю селян, які завжди знаходили для втомлених мисливців шматок хліба і глек молока.
Вачаган прислухався до людських потреб і бід, не раз продажний суддя потрапляв до в’язниці. Вдови та сироти, бідні общини не раз отримували допомогу з царської скарбниці, не здогадуючись, чиїх рук то справа.
Якось у запалі ловів Вачаган у супроводі слуги прискакав у село Ацік і зупинився коло джерела. Біля води саме зібралися дівчата з глеками.
– Напоїть мене, дівчата! – попросив Вачаган.
Одна дівчина наповнила глек і передала його іншій. Та, замість того щоб передати глек Вачагану, вилила його на землю. Тоді перша дівчина знову наповнила глек і передала його подрузі. Дівчина вилила і цей глек на землю.
– У мене в горлі пересохло від спраги, дай же мені води! – закричав Вачаган.
Дівчина розсміялася і знову вилила воду на землю. Вачаган розгнівався, та дівчина не звертала на це уваги. Вона ніби ба-вилась – то підставить глек під струмінь, то знову виллє воду. І тільки на шостий раз вона подала глек Вачагану.
Втамувавши спрагу, Вачаган запитав у дівчини:
– Чому