Ніхто. Міне Ґ. Кирикканат
на день, і врешті вирішив, що це «Каталонські м’ясні страви». Роздивився, що за публіка туди ходить. Нарешті одного дня штовхнув двері й зайшов усередину.
І ось тоді йому справді сподобалось.
Ресторанчик, який зовні здавався одноповерховим, являв собою лабіринт зі сполучених між собою сходами залів та кабінетів, що не проглядалися один з одного. Він, безсумнівно, тягнувся аж до завулка, отже, мав і чорний хід.
Треба було розвідати. Звісно, не просто зараз, не з першого разу.
Власне, цілком спокійно можна було обійти приміщення як турист, розглядаючи стіни, геть завішані портретами визначних людей, що відвідали ресторан відтоді, як було винайдено фотографію.
Однак у Барселоні, де в очікуванні роботи збираються «чистильники» з усього світу, будь-якої миті можна було натрапити на колегу – земляка чи іноземця. Хоч він і був готовий до такого випадку, ймовірність якого, на його думку, складала п’ятдесят відсотків, і не надто цим переймався, але з першого ж дня світитися як турист у місці, яке він планував використовувати для зустрічей, йому не хотілося.
Каталонія вже тривалий час точила центральну владу в Мадриді, щоб отримати незалежність від Іспанії, і не допускала іспанську поліцію до питань внутрішньої безпеки. Однак каталонській поліції бракувало як розвідувальної служби, аби боротися з міжнародним тероризмом і злочинністю, так і досвіду. Вакуум, що виник через слабкість місцевої влади, перетворив Каталонію в поліцейському плані на no man’s land6. Її столиця Барселона стала піратським лігвищем, де переховувалися терористи, які перебували у всесвітньому розшуку за червоним бюлетенем, де чекали на клієнтів наймані вбивці та шпигуни. І так тривало роками.
А він був співробітником іноземного морського музею, якого на рік відрядили стажуватися до Морського музею Барселони. Його спеціальність – на основі залишків робити креслення давніх суден і, звісно, реставрувати їх. Щоб мати можливість працювати з артефактами, знайденими в його країні під час прокладення метро під дном моря, він приїхав підвищувати свою кваліфікацію до Барселони, яка мала найбагатшу колекцію, пов’язану з візантійськими суднами, і де було зосереджено найбільше інформації на цю тему.
Щодня, коли музей був відчинений, він працював зранку до обіду, тобто з 10 до 13:30; а після обіду, коли у каталонців була сієста, ходив на мовні курси.
Отже, він неодмінно мав при собі сумку, в якій носив підручники з мови; ще там обов’язково лежав шикарно виданий спеціальний фоліант, присвячений давнім суднам, який одразу впадав в око.
Власне, він не вмів креслити й реставрувати ані старі судна, ані нові. Утім, разом зі снайперськими навичками рук він мав посередні здібності до малювання, а отже, швидко підлаштувався під юних студентів, які вивчали й замальовували кораблі в Музеї, навчився робити те саме, що й вони.
Каталонські спеціалісти, що відповідали за стажування в музеї, списували його теоретичну необізнаність почасти на те, що він турок, почасти на недостатнє знання каталонської. Він вільно
Нічийну територію.–