Лоліта. Владимир Набоков
родина. Зараз там не було нікого, крім огидно товстої, відразливо потворної принаймні п’ятнадцятирічної дівчини з землистим обличчям і червоними стрічками у важких чорних косах, яка, сидячи на стільці, вдавано няньчилася з лисою лялькою. Коли я похитав головою і спробував врятуватися з пастки, звідниця, жваво базікаючи, взялася задирати вицвілу фуфайку на грудях юної гігантеси, а потім, помітивши мій упертий намір втекти, почала вимагати «son argent»49. У кінці кімнати відчинилися двері, і до суперечки приєдналися двоє чоловіків, що обідали на кухні. Обидва були якісь деформовані, з голими шиями, дуже смагляві, а один ховався за темними окулярами. Позаду них причаїлися маленький хлопчик та замурзане клишоноге немовля. Із божевільною, як у нічних жахіттях, логікою розгнівана звідниця тицьнула в чоловіка в окулярах і повідомила, що раніше він служив у поліції, тож мені слід робити те, що кажуть. Я підійшов до Марії (адже саме таким було її зоряне ім’я), котра тим часом перетягла свої гладкі стегна зі стільця на ослінчик за кухонним столом і повернулася до своєї зупи, а малюк узяв покинуту ляльку. У нападі співчуття, що додав моїй ідіотській поведінці драматичності, я запхав купюру в її байдужу руку. Вона передала мій дар колишньому слідчому, і аж тоді мені дозволили піти.
7
Не знаю, чи не став альбом звідниці додатковою ланкою в маргаритковому ланцюзі; однак зовсім скоро я заради власної безпеки вирішив одружитися. Мені спало на думку, що розклад дня, домашня їжа, всі умовності шлюбу, профілактична одноманітність активності в ліжку й, можливо, хтозна, подальше зростання певних моральних цінностей, певних духовних замінників зможуть допомогти мені якщо не очиститися від ницих та небезпечних бажань, то принаймні мирно їх контролювати. Невеликий статок, що перейшов до мене після батькової смерті (нічого особливого – «Мірану» вже давно продали) на додачу до моєї приголомшливої, хай навіть трохи брутальної, привабливості дозволяв мені холоднокровно вирушити на пошуки. Гарненько поміркувавши, я обрав доньку польського лікаря: так склалося, що цей добродій лікував мене від нападів запаморочення й тахікардії. Ми грали в шахи; його донька дивилася на мене з-за свого мольберта і вставляла позичені в мене очі або кісточки пальців у те кубічне сміття, котре освічені панянки писали тоді замість бузку та овечок. Дозвольте мені нагадати, спокійно наголошуючи: я був, і досі залишаюся, попри mes malheurs50, винятковим красенем, високим, зі стриманими рухами, м’яким темним волоссям та похмурими й завдяки цьому ще привабливішими манерами. Часто виняткова мужність віддзеркалюється в демонстрованих суб’єктом рисах чимось відлюдним та запаленим, тим, що годиться приховувати. Саме так було зі мною. На жаль, я чудово знав, що варто мені клацнути пальцями, як я отримаю будь-яку обрану дорослу жінку; правду кажучи, я взяв собі за звичку поводитися з протилежною статтю не надто люб’язно, аби якась із них не впала перестиглим плодом мені на холодні коліна. Якби я був français moyen51, любителем
Свої гроші (
Мої нещастя (
Пересічний (середньостатистичний) француз (