Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко
– власну загибель відчуттям незрозумілим. Вона не помилилася, й Феодося таки прийшла сюди з чорними намірами.
Намірами вбити власну сестру!
Господи, помилуй!
Сковтнула слину, що зробилася неприємно гіркою.
– Феодосю, що ти кажеш такого? – вжахнулася.
Феодося недобре зіщулилася.
– А що, не подобаються мої слова? Чи ти гадаєш, що мені подобається марно чекати, поки Пантелеймон таки визріє для рішення тебе покинути? Він же не кохає тебе, геть не кохає, мною повністю зчарований, а розлучатися за гріх вважає, особливо тепер, коли ти важка.
Мирослава сіпнулася.
– Й ти не пожалкуєш мого дитяти?
Феодося поглянула безжально.
– Ні!
– Але ж ти моя сестра… рідна сестра…
Знизавши плечима, Феодося відгукнулася досить байдуже:
– Ми ніколи з тобою не були досить близькими, і я ще з дитинства навчилася від мами нелюбові до тебе. Ти мені раніш була швидше байдужою, хоч мама завше вважала, що ти людина недобра й серце в тебе лихе, та мене то все геть не обходило, у материні забобони я ніколи не вірилася… Але зараз, зараз я хочу бути поряд Пантелеймона, мені потрібен цей чоловік…
Мирослава кинула на сестру сумний погляд.
– Ти кохаєш його?
– Так.
– Та він усе ж належний мені! – уперто вигукнула Мирослава, відчувши, як обривається щось усередині, коли Феодося розреготалась у відповідь.
– Тому ти й маєш померти! Зізнаюсь, я довго вагалася, не наважуючись на таке, але… Ти маєш зникнути з життя Пантелеймона, зникнути назавше!
– Заради дитини… я й так піду, зникну, поїду кудись, дам йому вільне життя, тільки пожалій моє дитя, не вбивай… – Мирослава промовляла те, що лягало на серце, розуміючи, що як не важко їй буде це зробити, та заради дитяти вона й на таке піде, витне з себе серце живцем, вирве кохання, покине коханого, аби тільки дитя жило, а вона поступиться чоловіком…
Феодося покривила вродливе лице.
– Я тобі не вірю!
Мирослава перехрестилася.
– Перед Господом присягаюся!
– Усе одно не вірю!
Мирослава була вже ладною впасти перед сестрою на коліна.
– Пощади, сестро! Пантелеймон усе одно ж покине тебе, коли дізнається…
Вустами Феодосі сковзнув незрозумілий посміх.
– А хто тобі сказав, що він дізнається? – Вона розреготалася, щоправда, невесело, а якось нервово та дещо неприродно, й Мирославі морозом обсипало спину від того реготу. Поховальними дзвонами лунав він зараз для неї. – Ти ж останнім часом геть дивною зробилася, божеволіти почала від горя гіркого, втікала сюди, до скелі… Й хто ж його тебе там знає, які думки малися у хворій голові. Розлюблена чоловіком – взяла та й стрибнула до Дніпра.
Тілом Мирослави пройшов дрож.
– То ти втопити мене намислила?
– Так.
– А як випливу?
Вуста Феодосі зазміїлися нелюдяним усміхом.
– Не випливеш.
Мирослава