Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко
зараз об цім не жалкувала! Ну, можливо, трішки…
Автівка зупинилася.
Фурсенко прокашлялася, відриваючи Богдану від думок:
– Приїхали.
Богдана стримано дочекалася, поки водій прочинить дверцята. Не потрібно їй було згадувати про Гранта, про що вона взагалі думала, в неї ж сестра зникла, невідомо й чому, ця ж Фурсенко до пуття нічого не пояснювала, тільки туману напустила. Задумлива, не помітила навіть, до якого готелю її привезли, йшла лиш за Фурсенко, котра, поцокуючи впевнено високими підборами, рушила коридором, потім зупинилася перед дверима, чемно постукалася.
– Вадиме Андрійовичу…
З глибини номеру долунав чоловічий голос.
– Заходь, Жанно.
Фурсенко обернулася до Богдани.
– Проходьте.
Богдана ухопила черговий несхвальний погляд, котрий Фурсенко кинула на її домашній одяг, й, задерши голову, увійшла до номера.
Простора кімната номера, безперечно, що люкс-класу, дорого мебльованого, потопалася в тіні, широкі вікна було затінено жалюзі, й Богдана не одразу взріла чоловіка, що сидів у одному з крісел. Але ось він підняв голову, й вона змогла впізнати Вадима Палія, чоловіка зі світлин, котрі показувала Іра. Прокашлялася й привіталася чемно:
– Добрий день.
Чоловік повільно, мов тяжкохворий, витиснув із себе повітря, на подив Богдани, швидко втер лице сильними засмаглими долонями, мов змахуючи з нього сльози, й так само повільно, вдумливо якось, піднявся на ноги. Богдана, звикла до спілкування з великою кількістю людей, за звичкою скинула нареченого сестри уважним поглядом. Високого зросту, дужої статури, широкий у плечах, Вадим Палій, був, без сумнівів, привабливим чоловіком. Темне волосся коротко підстрижене, засмагле округле лице, безперечно вродливе й не полишене мужності та навіть деякої суворості, губи тонкі, але не занадто, гарної форми ніс та уважні, темні, майже чорні очі. Гарний чоловік, дуже гарний. Тепер зрозуміло було, чому Фурсенко так про нього соловейком заливається й чому навіть Іра змогла закохатися. Одягнений він був у білу шовкову сорочку та чорні штани, і все то напевне з дорогого бутіка… Взагалі, у нього був такий діловий вигляд та одяг, що Богдана зрозуміла, чому Фурсенко весь час так косувалася на її домашнє вбрання, й сама відчула себе якось незручно за свій вигляд поряд з такою людиною, не одразу помітивши, що мовчанка між ними дещо затягнулася, її саму роздивляються та вивчають досить уважно.
Нарешті Палій хрипко прокашлявся.
– Ви Богдана? – Він не питався, а впевнявся.
Богдана ступила крок уперед.
– Так. А…
– Ви схожі на Іру.
Богдану це змусило чомусь зніяковіти.
– Так, можливо. – За її спиною продовжувала стовбичити Фурсенко, й вона відчувала її присутність, навіть не озираючись. Погляд, далекий від доброзичливості, впікав спину. – Я б хотіла знати, що з Ірою, – промовила наполегливо, намагаючись не звертати уваги на помічницю.
Палій на подив поморщився, болісно якось, потім поглянув на мовчазну Фурсенко й попросив:
– Жанно,