Скеля червоного сонця. Дарина Гнатко
такої не вчиняла.
Лихий та злий, Пантелеймон усе одно поїхав.
Феодося теж лютувала, рюмсала у себе в спочивальні, а тоді впадала в таку лють, що прислужники вже й не знали, куди від неї подітися. Не жалкувала нікого, навіть власної матері, котра тепер обживалася в маєтку зятя, й не люблячи його, але без коханої доні жити не бажаючи.
На третій день прийшла Мирослава.
Просто увійшла до покоїв Феодосі ввечері, стала за спиною й тихо, зловтішно запиталася:
– Лютуєш?
Розлючена Феодося навіть не перестрашилася, відчула тільки гидкий сморід.
– То твоя помста?
– Похід? – Мирослава розсміялася. – Ні, то все його забаганки, й від мене ходив, ти не перша. Помста ж моя ще попереду, вона чекатиме на нього в Чигирині, як повернеться…
Феодося напружилася, але лицем до примари Мирослави не обернулася. Як сиділа на ліжку, спиною до дверей, так і полишилася сидіти.
– Що ти маєш на увазі?
– Там чекатиме на нього та, що вкраде його…
Феодося рвучко зірвалася на ноги.
– Що ти несеш, клята примаро?
Обернулася, побачила той клятий червоний кунтуш та бліде лице… Мирослава стояла у напівтіні, там, де губилося жовтувате світло від свічок, і видавалася настільки примарливою, що Феодося досить холоднокровно подумала, чи, бува, не мариться їй оця постать і голос Мирослави, рік як померлої… Страху ж вона не відчувала чомусь.
Мирослава муторно розсміялася.
– Гадаєш, що мене не існує? Помиляєшся, я ж торкалася тебе…
Феодося згадала той крижаний дотик, і саме він – призабутий уже, впевнив у тім, що та, котра розмовляє зараз із нею, не є примарою. Й ось тут почав підступатися страх…
– Геть звідси! – наказала владно, ховаючи страх.
Мирослава ворухнулася.
– Він не кохає тебе, Феодоню, як не кохав і мене. Його лиш вабить врода твоя спокуслива та проклята. Пристрасть, а не справжнє кохання, охопила його до тебе. Але чи знаєш ти, що пристрасть, на відміну від кохання, швидко минається… У Чигирині на нього чекає нова пристрасть, яка захопить ще дужче, ніж захопила ти…
Феодося пополотніла.
– Геть!
Мирослава тільки розсміялася й зникла, мов розтанула у повітрі, тільки свічки наполохано замиготіли, мов їх вітер торкнувся невидимим помахом. Феодося ж полишилася стояти нерухомо поряд свого ліжка, вирячившись невидючим поглядом туди, де стояла сестра… Вона не вірила, ні, не вірила жодному слову Мирослави, то клята примара просто знущається з неї, мстиво бажає позбавити щастя, того жаданого та довгоочікуваного…
Феодося роздратовано трусонула рудим волоссям.
Вона не вірить… але… Зернятко підозри, вміло посіяне Мирославою, ким би вона там не була – примарою чи невпокоєною душею, – на благодатному ґрунті ревнивої натури Феодосі дало свій врожай. Феодося не могла ні об чім іншім думати, як об тій, зустріч з котрою чекала на Пантелеймона в Чигирині, й поволі нею опановував страх, що там і справді з’явиться жінка, котра постане між нею та Пантелеймоном… Вона божеволіла