Ім'я вітру. Патрик Ротфусс
Тані. У його голосі я, здається, вловив нотку жалю.
– Здається, він хоче казку, – сказав я, здивувавшись, що подав голос.
– А-а-а-а, – сказав Тані.
– То ти її хочеш, Тані?
– А-а-а-а.
На мить запала тиша.
– Я не знаю казок, – зізнався він.
Тані вперто мовчав далі.
«Якусь казку знають усі, – подумав я. – Усі знають хоч одну».
– А-а-а-а-а-а-ку-у!
Трапіс оглянув тиху кімнату, неначе шукаючи виправдання.
– Ну, – знехотя промовив він. – Давненько в нас уже не було казочок, чи не так? – Він опустив погляд на хлопчину, якого тримав у обіймах. – Хочеш казку, Лоні?
Лоні відчайдушно закивав на знак згоди, мало не врізавши Трапісові по щоці потилицею.
– Будеш гарно поводитися, посидиш тихенько, щоб я зміг розповісти казку?
Лоні майже негайно перестав гойдатися. Трапіс повільно прибрав руки й відступив. Після довгого погляду на хлопчика, коли він пересвідчувався, що той не нашкодить собі, Трапіс обережно повернувся до свого стільця.
– Ну, – тихенько пробурмотів він собі під носа, зігнувшись і піднявши малого, якого був відклав. – Чи є казка про мене? – говорив він дуже тихо, дивлячись у великі очі дитини. – Ні. Ні, нема. Чи можу я згадати якусь? Гадаю, що мав би.
Якусь довгу мить він посидів, мугикаючи щось дитині, яку тримав на руках, із задумливим виразом обличчя.
– Так, звісно. – Він випрямився, не встаючи зі стільця. – Готові?
Давно те діялося. Ще тоді, як ми всі й не народилися. І наші батьки теж іще не народилися. Давно те діялося. Може… може, чотириста років тому. Ні, більше. Мабуть, тисячу років тому. Але, може, і зовсім не так давно.
У світі були кепські часи. Люди були голодні й недужі. Були голодні мори та великі пошесті. Було в той час багато воєн та іншої погані, бо зупинити це було нікому.
Але найгіршим у ті часи було те, що землею ходили демони. Деякі з них були малі й капосні; ці істоти пошкоджували ноги коням і псували молоко. Але було чимало й гірших.
Були такі демони, які ховалися в людських тілах і доводили людей до хвороб чи божевілля, але й ці були не найстрашніші. Були демони, схожі на великих звірів, які ловили та їли людей живцем, поки ті ще кричали, але й ці були не найстрашніші. Були такі демони, які крали в людей шкури й носили їх як одіж, але навіть вони не були найстрашнішими.
Був один демон, який стояв вище за інших. Енканіс, захланна пітьма. Хоч де він ходив, його обличчя приховували тіні, а скорпіони, які його жалили, помирали від зарази, якої торкалися.
А тим часом Тейлу, який створив світ і який над усім панує, стежив за світом людей. Він побачив, що демони з нас потішаються, убивають нас і з’їдають наші тіла. Декого він рятував, але зовсім небагатьох. Бо Тейлу справедливий і рятує тільки достойних, а в ті часи мало хто робив щось навіть для власного добра, не кажучи вже про добро інших.
Через це Тейлу був нещасний. Бо він створив світ таким, щоб людям було добре на ньому жити. Але його церква прогнила. Церковники крали в бідарів і не жили