Між двох орлів. Ярослава Дегтяренко
народна приказка
Травень 1657 року. Полтава
Чудове видовище відкривалося тому подорожньому, який опинився б на східній околиці Полтави, між берегом Ворскли та Монастирською горою5. Віковий ліс, наче мантія, вкривав гору, спускався до самої річки, змагаючись пишністю з луками. Місцина була тиха, незалюднена та усамітнена – райський куточок, якими так багата українська земля. Лагідний травень офарбив ліси, луки та очерети, оперезані небесною блакиттю Ворскли, у соковиті смарагдові та ніжно-зелені відтінки з яскравими вкрапленнями весняних квітів. Ліс впритул підходив до берега, й під його покровом, у затінку могутніх дубів, на ряднинці лежала дівчина, обпершись на лікоть. А на її коліна поклав голівку гарненький хлопчик, який міцно спав.
Бідна дівчина вже геть змучилась без руху, але не ворушилася, щоб не розбудити хлопчину. Вона не була красунею, яка одразу засліплює вродою, але була надзвичайно гарненька. Овальне, з високим чолом, біло-рожеве, наче яблуневий цвіт, личко дівчини прикрашали темні брови, гордовито надломлені над великими очима. Ці брівки, а ще пухкенькі уста «бантиком» із трохи випнутою вперед нижньою губою та маленький носик з тонким, подовженим переніссям наділяли дівчину милою дитячістю, а темно-каштанове волосся підкреслювало чарівність темно-блакитного кольору її очей. Погляд цих гарних очей, не обпечений життєвими прикрощами, видавав її дитячу наївність і безжурність.
Аж ось дівчина пожвавилася, бо до берега підплив човник, з якого вистрибнув хлопець, витягнув його на берег та, забравши улов, попрямував до неї. Він був високий, симпатичний, худорлявий, проте підліткова вугластість почала поступатися місцем широким плечам та м’язам. Однак дорослішання тіла не торкнулося тонких рис його обличчя, які залишалися по-дитячому миловидними. І лише погляд його очей, таких самих темно-голубих, як і у дівчини, свідчив про розум і тверду волю. Хлопець лагідно усміхнувся дівчині, і його очі засяяли від ніжності, а та відповіла йому не менш лагідною усмішкою.
– Спить? – підійшовши, запитав він.
– Заснув, щойно ти відплив від берега, – прошепотіла дівчина. – Вдосвіта ж устав, набігався, ось його й розморило на сонці. Багато риби спіймав?
– Угу. І самих щук! – з гордістю шепнув хлопець. – Є щось попити?
– Там у затінку глечик з водою. Спеціально заховала для тебе, щоб була прохолодна. Ой, Демку, ти все обличчя на сонці спік! – жалібно прошепотіла дівчина.
– Нічого! Відійде! – відповів Демко, коли напився, і запропонував: – Ось що, Олесю, я його понесу. Треба квапитися додому, бо мама хвилюється, що ми так довго.
– Шкода його будити! Може, трохи зачекаємо?
Але чекати не довелось – від перешіптувань хлопчик сам прокинувся та сів на ряднинці, кліпаючи оченятами і позіхаючи спросоння.
– Левусю, сонечко моє, виспався? – лагідно запитала Олеся, нарешті підвівшись та розминаючи затерпле тіло.
Левко стверджувально кивнув і солодко позіхнув.
Якби
Одна з трьох гір, на яких розташована сучасна Полтава. У середині XVII ст. не входила в межі міста і була незаселеною.