Промови, що змінили світ. Отсутствует
що університет подбає про те, щоб молоді, котра прийде сюди, передали знання її рідною мовою. Наші мови – це відображення нас самих, і якщо ви говорите мені, що наша мова занадто бідна, щоб точно висловити кращі думки, тоді вже скажіть: чим скоріше ми зникнемо з лиця землі, тим краще. Чи є серед нас хоч одна людина, що мріє про те, щоб англійська стала національною мовою Індії? Навіщо нашому народові така перешкода? Задумайтеся хоч на мить, чи в рівних умовах перебувають наша молодь і англійське юнацтво.
…Нас обвинувачують у тому, що ми незаповзятливі. Але як же нам бути заповзятливими, коли ми змушені віддавати дорогоцінні роки життя на оволодіння далекою нам мовою?
Наші мови – це відображення нас самих, і якщо ви говорите мені, що наша мова занадто бідна, щоб точно висловити кращі думки, тоді вже скажіть: чим скоріше ми зникнемо з лиця землі, тим краще.
…Дістаємо ми винятково англійську освіту. Зрозуміло, це далося нам взнаки. Та уявіть собі, що останні п’ятдесят років ми вчилися своїм рідним наріччям. Чого б ми тоді досягли? Сьогодні в нас була б вільна Індія, люди були б освічені, але не виглядали б так, мовби вони іноземці у власній країні, а зверталися б до самого серця народу. Вони трудилися б серед найбідніших з бідних, і все, чого вони досягли б за ці п’ятдесят років, стало б надбанням нації. Однак зараз навіть наші жінки нездатні поділити наші кращі, найпередовіші ідеї…
…Я змалював картину в цілому і, якщо вже ви дарували мені почесне право звернутися до вас, буду з вами відвертий. Звичайно, ми повинні розібратися з цими питаннями, йдучи до здобуття автономії. Покажу вам іншу картину. Його величність магараджа, що керував учора нашою дискусією, говорив про бідність індійського народу. На цьому наголошували й інші оратори. Але чому ми стали свідками в пандалі12, де віце-король заклав перший камінь університету? Безперечно, видовище було чудове: виставка коштовностей, розкішний бенкет для зору найбільшого ювеліра, що зволив прибути з Парижа. Я ж порівнюю пишно вичепурених аристократів і мільйони бідняків, і мені хочеться сказати знаті: «Індії немає порятунку, доки ви не зірвете із себе ці коштовності і не віддасте їх, щоб поліпшити становище ваших співвітчизників». Переконаний, що ні королю, ані лорду Гардінґу13 не потрібно, щоб на знак найглибшої поваги до них ми спустошували свої скриньки й обвішувалися коштовностями від голови до п’ят. Візьму на себе сміливість донести до вас думку самого короля Ґеорґа: йому не потрібний подібний вияв вірнопідданських почуттів.
Коли я чую, що в одному з великих індійських міст зводиться величезний палац – неважливо де, у Британській Індії чи в Індії, керованій нашими великими вождями, – мені стає прикро, і я думаю: «От на що витрачаються гроші, здобуті працею хліборобів». Але ж хлібороби – понад три чверті населення нашої країни, і вчора пан Хіггінботам сказав нам своєю чудовою рідною мовою, що це ті люди, котрі «замість одного колоска вирощують два». Та якщо ми відбираємо в них або ж дозволяємо комусь відбирати майже
У той час – віце-король Індії.