Романи. Франц Кафка
вже знаю. Вічно цей землемір. Добре, добре. Що далі? Який помічник?
– Йозеф, – сказав К.
Йому трохи заважало перешіптування селян у нього за спиною, здається, вони засуджували те, що він неправильно себе назвав. Але К. не мав часу займатися ними, розмова вимагала великих зусиль.
– Йозеф? – прозвучало питання у відповідь. – Помічники називаються, – невеличка пауза, очевидно, він запитав імена в когось іншого, – Артур і Єремія.
– Це нові помічники, – сказав К.
– Ні, це старі.
– Це нові, а я старий, я прибув сьогодні за паном землеміром.
– Ні, – крикнули в слухавці.
– Тоді хто ж я? – запитав К. спокійно, як і досі.
І за мить та сама людина із тим-таки дефектом мовлення сказала:
– Ти – старий помічник, – але цього разу голос був інший, глибший, у ньому з’явилося більше поваги.
К. услухався у звучання голосу і майже прослухав питання:
– Чого ти хочеш?
Він би із задоволенням поклав слухавку. Від цієї розмови вже можна було нічого не чекати. Але змушений щось казати, він запитав скоромовкою:
– Коли мій господар може прийти до Замку?
– Ніколи, – прозвучала відповідь.
– Добре, – сказав К. і поклав слухавку.
Селяни підступили вже зовсім впритул. Помічники косо позирали на К. і намагалися не підпустити селян надто близько. Але все це робилося тільки задля годиться, бо селяни, задоволені результатом розмови, потроху відступали. Тут їхню групу ззаду розділив чоловік, який рішучим кроком підійшов до К., уклонився і дав йому листа. К. взяв листа до рук і подивився на вістового, це видалося йому на ту мить важливішим. Вістовий був разюче схожий на помічників, – такий самий стрункий, у вузькому вбранні, такий самий швидкий і спритний у рухах, але все-таки інший. Краще б йому в помічники дали цього хлопця! Він трохи нагадував К. жінку з немовлям у хатині чинбаря. Убраний у майже все біле, ясна річ, не шовкове, а зимове, як і в усіх довкола, але його одяг мав у собі витонченість та святковість, притаманну шовку. Обличчя посланця було світлим і відкритим, очі – величезними. У посмішці промайнуло заохочення, яке він невдало спробував приховати, провівши рукою по обличчю.
– Хто ти? – запитав К.
– Мене звати Варнава, – відповів той. – Я – вістовий.
Його губи рухалися під час розмови м’яко, хоча водночас дуже по-чоловічому.
– Тобі тут подобається? – запитав К. і показав на селян, які все ще не втратили цікавості до нього. Їхні черепи виглядали так, ніби по них били зверху аж до сплющення, а риси обличчя здавалися сформованими внаслідок биття, вони пороззявляли роти із набряклими губами і то втуплювалися в К., то відволікалися на щось інше, їхні погляди безцільно блукали довкола і раптом зупинялися, прилипали до якогось випадкового предмета. Далі К. показав на помічників, які обійняли один одного, притислися щоками і посміхалися чи то напівсором’язливо, чи то напівзнущально, показав на всю свою свиту, нав’язану йому випадковими обставинами,