Щасливий принц. Оскар Уайльд
Принца друге око і спустився до міста. Він промайнув біля дівчинки і впустив камінь просто їй у долоню.
– Яке гарне скельце! – вигукнула мала і, сміючись, побігла додому.
А Стриж повернувся до Принца.
– Тепер ти сліпий, – сказав він, – і я лишуся з тобою назавжди.
– Ні, Стрижику, ти ж маєш летіти до Єгипту, – відповів бідолашний Принц.
– Я лишуся з тобою назавжди, – повторив Стриж, засинаючи біля його ніг.
А вранці він сів на плече Принца і почав розповідати про різні дива, що йому довелося бачити під час мандрів. Він говорив про червоних ібісів, які годинами стоять на берегах Нілу і ловлять золотих рибок своїми дзьобами; про древнього, мов світ, старого Сфінкса, що живе в пустелі і знає все на світі; про купців, що неквапно простують за своїми верблюдами, перебираючи бурштинові чотки; про чорного, мов смола, Царя Місячних Гір, який вклоняється великому кристалу; про велетенського зеленого змія, що спить серед пальмових віт, і про двадцятьох жерців, що годують його медовими коржиками; про пігмеїв, що перепливають озера на великих пласких листках замість човнів і вічно воюють з метеликами.
– Любий Стрижику, – мовив Принц, – ти розповідаєш про дивовижні речі, та найбільше диво у світі – це людські страждання. Немає більшої Таємниці, ніж Горе. Політай містом, Стрижику, і потім розкажи мені, що ти бачив.
І Стриж облетів усе велике місто кругом і по -бачив, як багатії веселяться у своїх розкішних будинках, а біля їхніх воріт сидять жебраки і просять милостині. Він пролітав по темних завулках міських околиць і бачив бліді личка голодних дітлахів, що безпорадно дивилися на вулицю. Під мостом двоє малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зігрітись.
– Як хочеться їсти! – повторювали вони без упину.
– Ану геть звідси! – закричав Сторож і вигнав їх під дощ.
Повернувшись, Стриж розповів Принцеві про все, що бачив.
– Я весь укритий золотом, – мовив Принц. – Візьми його, листок за листком, і роздай бідним;
люди звикли думати, що золото робить їх щасливими.
І Стриж знімав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сірий і непоказний. Золоті листки Стриж відносив бідним, і на дитячих щічках рожевів рум’янець, діти сміялися з радощів і, вибігаючи гратись надвір, гукали:
– Тепер у нас є хліб!
А потім пішов сніг і вдарив мороз. Вулиці засяяли, наче вкриті сріблом; довгі бурульки, мов кришталеві кинджали, виблискували з-під стріх будинків, перехожі куталися в тепле хутро, а на ковзанці було повно малечі в червоних капелюшках.
Бідолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та він не міг покинути Принца, бо надто його полюбив. Він крадькома збирав крихти біля дверей пекарні й намагався зігрітись, хутко махаючи крилами.
Та прийшла мить, коли він зрозумів, що скоро помре. У нього ледь вистачило сили, щоб іще раз злетіти на плече Принца.
– Прощавай, любий мій Принце! – прошепотів він. – Дозволь мені поцілувати тобі руку.
– Я радий,