Українська модерна проза. Антология
доходив пиняво до свого саду. Опинився біля звалу під базником посередині саду, що зеленів городиною, аж світився до сонця. Поглянув на каміння визбиране пильно жінкою з грядок і призадумався – аж дивиться: сидить між камінцями здорова гадюка, аж іскриться до сонця своїм зиґзаковатим хребтом… Усміхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засміявся!
Мерщій кинувся в сад, перебіг до малої веранди, відчинив своїм ключем вітальню і ввійшов тихцем до ательє. Зняв клітку з соловейком і вибіг. Відчинив її і випустив пташку з усмішкою дивної відради.
– Лети, лети на волю, співаче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!
Пташка вирвалась, пурхнула і сіла на галузку вишні, розглянулась, затріпотала і стрибнула вгору понад сад. А Іван підкрадався, як кіт, край базника до купи каміння. На камені ще сиділа гадюка. Кинувся, як блискавка, і прибив її кліткою. Засичала, напнялась, звинулась і цілою вагою свого тіла метнулась у порожню клітку. Без ніякого остраху з поспіхом зачинив Іван клітку і поставив на землі.
Звірюка кидалась у клітці, шипіла, кусала, пінилась…
Виймив з кишені хустку, перестібнув через верх, зав’язав ключку і вхопивши за неї, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крізь кущі порічок та аґрусу. Гадюка кидалась у клітці, а далі, знесилена, впала на долівку клітки та й світила кривавими очима. А Іван говорив, як демон, про себе:
– Завішу тебе в кімнаті, дивися, учися, спізнай, хто ти!.. Поки ти в клітці – лагідна, як ласичка, а як вийдеш поза стіну, кусаєш!..
Увійшов крізь відхилені двері навшпиньки через вітальню до ательє і задержався під дверима. Почув стогін – то стогнала Ганна! Слухав – стогнала і плакала. Обняв його дивний жаль – прокинувся з нестями. Поглянув на клітку і засоромився.
Підійшов до вікна і з цілою силою жбурнув кліткою у квітник.
– Я навіжений, навіжений! – шептав до себе.
Відвернувся від вікна – очі його впали на стіну, де був образ його красуні.
Наче хто проткнув ніж під його серце, знов бризнула кров із засклепленої рани – знявся в нього давній жаль до Ганни, великий жаль…
Вибіг з хати як одержимий, перебіг через сад і помчав садами у темну вільшину, як ранений звір.
VI
Була північ. Небо чисте – іскрилось золотими очима над сонним містом. Лампи у місті погасли. Де-не-де світила лампа на розі вулиці. В садах тихо, сюрчали коники та й ті притихли. В маляревій хаті блимало світло і ясною смугою падало в садок.
Крізь кущі від садів кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освітлені вікна. Підійшов під саме вікно і глядів блідим лицем всередину спальні.
Над ліжком сиділа наймичка Оксана і дивилась у бліде обличчя Ганни. Ганна лежала з розкиненим волоссям, бліденька та спокійна, наче сонна, мабуть, засипляла. Її бліде обличчя викривилось край уст рисою великого терпіння, але було лагідне, безмежно добре та невинне.
Легко застукав до вікна. Наймичка встала і відчинила двері від веранди.
– Що там пані? – прошептав