Українська модерна проза. Антология

       14.05.1871, в с. Русові на Снятинщині – 7.12.1936, там само

      Навчався у гімназіях у Коломиї та Дрогобичі (з 1891). І там уже починає пробувати писати. Був членом селянської «Українсько-руської радикальної партії», заснованої у 1890 р. І. Франком та М. Павликом. Після закінчення Дрогобицької гімназії (1892) Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові (1892), зблизився з плеядою письменників «Молодої Польщі».

      Активно захопившись політичною діяльністю, Стефаник втратив зацікавлення медициною і у 1900 р. покинув університет. Під впливом модерної літератури Заходу він пише поезії в прозі і пробує видати їх окремою книжкою. Однак збірка «З осені» так і не вийшла, письменник знищив рукопис. Ті поезії у прозі, що залишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті. Саме їх і подаємо в нашій антології.

      Згодом видав збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Вона – земля» (1926).

      З 1908-го й до 1918 р. був депутатом австрійського парламенту.

      САМОМУ СОБІ

      Ти будь у мене, як небо осіннє, уночі – тверда. Будь чиста, як плуг, що оре. Будь мамою, що нічки темненької дитину хитає та тихонько-тихісенько до сну приспівує.

      Вбирайся, як дівчина рано вбирається; як виходить у сад до милого, і так ще вбирайся.

      Шепчи до людей, як ярочок до берега свого шепче.

      Ломи, як блискавка, що найдужчого дуба валить і коле.

      Плач, як ті міліони плачуть, що тінню по світі вандрують.

      Біжи, як пристрасті мої, що їх більше батогів гонить, як сонце має проміння, лови чужі пристрасті та сплітайся з ними та й разом спалюйтеся.

      Як знеможеш, то сядь на вербу та дивися на став тихий.

      Така будь моя бесідо!

      У ВОЗДУХАХ ПЛАВАЮТЬ ЛІСИ…

      У воздухах плавають ліси та й села серед них.

      На небі хмари, як той мох, що примерз до землі у лісовій тишині – сірий, ледом укритий. Сірі хмари станули над заходом та й закаменіли.

      Сонце, якби з нього кров спустив. Саме бліде і проміні такі.

      Воно засунеться за ті сірі скали над заходом. Обійде, як злодій, і прокрадеться.

      Якби розбив хто оті примерзлі хмари, то станув би понад сонце. Створив би нові зорі, бо їх багато закованих там сидить.

      Якби-м розбив ту скалу, що душу мою закувала!

      Ліси би зашуміли, заспівали би села.

      Там закований голос сопілки моєї, що, як вона грала, то луг до сходу хилився.

      Там схований шелест листків придорожніх, що шептали, аби вівці мої їх не переступили, аби в шкоду не забігали. Там закляті слова коханки. Що слово промовляла, то кожде співало.

      Лиш аби сопілка заграла, аби вівці мої повернули та коханка заговорила!

      Ой, вже ні!

      Душа сидить у скалі, як злодій. Не вилетить відти дівчина у біленькій сорочці, бо нема сопілки моєї, бо моїх овець нема та й коханки не маю.

      Не