Українська модерна проза. Антология
з підлоб’я так, що не видко зіниць, лиш блискучі білки.
В мені усталювалося пересвідчення, що ся поява не знана на люднім місці, що її виключне царство – се зачаровані урочища і самота старинних замчищ.
Чи се поет, чи демон – мені байдуже, мене цікавила чимраз більше математична точність сего улицетворення заклятих старинних загадок так, що вкінці відчитав я в сій появі цілу необмежену містерію незнаних синтез, майстерну аналогію, живе доповнене старого замчища.
Нудьга налітала на мене, я глянув знов туди, куди смотріла уперто постать, і мене придавила знов грізна тишина, приковала так, що я не міг утекти, ні рушитися, лиш вгріб пальці в землю і тремтів усім тілом.
У хвилі, як тишина дотулилася вічної мертвеччини і, як здавалося, настає кінець світу – зірвався громом такий гураґан, що я вдарив лицем до землі.
До мене долетів регіт, я підняв очі й узрів крізь шалену метушню піску і галуззя появу в бісноватім танці, чорна плахта розвівалася і мигала на голих кістках, я замкнув знов очі і котився вдолину.
Як довго се тривало, не знаю.
Мене збудила знов звичайна свіжа погода.
Я встав і вздрів перед собою широку лаву чорної спустошеної землі, видертої великанськими скибами, геть долинами аж до краю овиду.
І, не оглядаючись, пішов я тією чорною лавою.
БІЛИЙ КОНИК
Моїй дружині Галі
Перекинулася моя жінка білим коником, я сів на нього, але голос сурм і барабанів пригадав мені воєнний розказ, що маю їхати з іншими боронити чужої вітчини.
З лави кінниці гурт за гуртом рушав вперед, мене обіймив неспокій.
Прийшла черга на мене, мій білий коник вигнув шию, вдер ногами до звалищ міста, а коли я розглянувся, увидів себе на розлогім самотнім степу.
Білий товариш похилив голову і працював пильно ногами, мене похилила журба на його шию, я потупив очі в тій пильній праці.
– Так мовчки ти все двигаєш нашу тяжку долю.
По дорозі стрічали ми своїх. Одні пиячили, другі торгували й лічили гроші, інші вели сварку, хто з них найліпший, і волочилися за чуби, а ще інші йшли на прощу.
– Не буду займати їх, – сказав я.
– Так, так, – відповів білий товариш, киваючи головою, і смутним бистрим зором вдивлявся в землю і працював ревно.
Опинилися ми далеко, виїхали на високу гору, а на горі була зачарована звіздочотня.
Я вибіг на самий верх до піднебної салі, притулився до найбільшого дальновида і став смотріти ген вдолину на те нове місто, в якім мені доведеться жити. Слаба людська вдача з-перед віків порадила мені дивитися пильно на мури, дивитися рік за роком в будуччину і шукати своєї посмертної карти.
Перейшов я уважно, терпеливо тисячу літ і не знайшов своєї посмертної карти.
Взявся я вдруге шукати за посмертною картою моєї жінки на сірих мурах великого міста.
Перейшов спокійно тисячу літ і не знайшов смерти моєї жінки.
Я похилився з горя, але вчув над собою гомін отсеї правди:
– Чого