Американська трагедія. Книга 1. Теодор Драйзер
Хегланд, наприклад, сказав йому, що певний процент заробітку компанії, до якої належав тепер Клайд, ішов на гулянки, які влаштовувались вскладчину щомісяця – звичайно того вечора, коли одержували платню. Ці гулянки, залежно від настрою компанії і від готівки, починались іноді «шикарною» вечерею з випивкою в одному з двох досить відомих, але не занадто респектабельних нічних ресторанів. Потім усі гуртом рушали до танцювального залу – дещо простішого, щоб підхопити там якесь дівчисько, або, якщо цього здавалося мало, йшли до якого-небудь відомого публічного дому (звичайно замаскованого під «кімнати з пансіоном»), де за невеликі гроші можна було, як вони часто хвалилися, одержати «будь-яку дівчину на вибір». І тому що вони дуже юні і по суті наївні, щедрі, веселі й непогані з себе, вони зустрічали в цих домах найгостинні-ший прийом у «мадам» і дівчат, які намагалися – з комерційних міркувань, звичайно, – подобатись їм і примусити прийти знову.
І таке убоге було досі життя Клайда, його так вабило до всіляких розваг, що тепер він жадібно ловив кожний натяк на пригоди й розваги. Не те щоб він схвалював подібні речі. Правду кажучи, спочатку такі розмови ображали й гнітили його: вони надто суперечили всьому, що він чув змалку і в що його примушували вірити багато років. І проте це життя було таким різким контрастом, таким полегшенням після безрадісних, гнітючих занять, до яких Клайда привчали з дитинства, що його невтримно вабило до цих спокусливих пригод, які, здавалося, обіцяли стільки всіляких розваг і блиску. Він слухав уважно і спрагло навіть тоді, коли в своїй свідомості не схвалював почутого. Товариші бачили, що він завжди привітний і веселий, і почали запрошувати його то до театру, то до ресторану, то до себе додому – пограти в карти, а то й до одного з тих непристойних домів, куди Клайд спочатку рішуче відмовився йти. Але поступово він щодалі більше зближався з Хегландом і Ретерером, – обидва вони йому дуже подобались, – і коли, збираючись до ресторану Фріссела, вони покликали його, Клайд погодився.
– Завтра ввечері ми влаштуємо у Фріссела чергову гульбу, сказав йому Ретерер. – Хочеш піти, Клайд? Ти ще жодного разу не бенкетував з нами.
На цей час Клайд уже зовсім призвичаївся до атмосфери готелю і майже позбувся своєї колишньої нерішучості. Старанно і не без користі для себе наслідуючи Дойла, він придбав собі новий коричневий костюм, кепі, пальто, шкарпетки, булавку для краватки й черевики, по змозі такі ж, як у його ментора. І костюм йому дуже-дуже личив, – він здавався тепер гарніший, ніж будь-коли: не тільки його батьки, а й молодший брат і сестра були здивовані і навіть вражені зміною в його зовнішності.
Як зумів Клайд так прекрасно одягтися і так швидко? Скільки все це коштувало? Чи не наробив він заради цієї минущої пишноти занадто великих боргів, сподіваючись на майбутній заробіток, і чи доцільно це? Йому можуть бути потім потрібні гроші. І інші діти багато чого потребують. Та й чи задовільна моральна і духовна атмосфера в цьому готелі, де його примушують працювати так багато і