Американська трагедія. Книга 2. Теодор Драйзер
вона захоплено дивилась на нього своїми пестливими карими очима, потім знову побігла сходами і вже зверху крикнула:
– Та не стійте ви тут, дурненький! Ідіть по битки! Швидко!
І вона зникла. А Клайд, торкнувшись кишені, зрозумів, що вона дала йому дуже багато грошей, – безперечно, вистачить не тільки на всі витрати тут, а і на втечу, якщо буде потрібно. «Люба! Мила дівчинка!», – схвильовано подумав він. Чарівна, ніжна, щедра Сондра!
Вона так кохає його, по-справжньому кохає. Але якщо вона коли-небудь дізнається… О боже! І це ж усе заради неї… якби вона знала! Все заради неї! Потім він відшукав Ендр’ю і повернувся, несучи битки. І от знову з’явилась Сондра. Вона біжить до них у модному зеленому в’язаному спортивному костюмі. Джіл, у шапочці й блузі, схожа на жокея, сміється і жартує з Берчардом, який уже сидить біля стерна в моторному човні. А Сондра на бігу кричить Бертіні і Харлею Беготу:
– Ей, друзі! Чи не хочете з нами?
– Куди?
– В гольф-клуб при «Казино!».
– Ні, занадто далеко. Побачимось після сніданку на пляжі.
І Берчард зразу бере таку швидкість, що човен стрибає, мов дельфін. А Клайд дивиться на все мов уві сні – то з насолодою і надією, то немов крізь темну хмару жаху, – за цією пітьмою, може, вже впритул підкрались до нього арешт і смерть!
Незважаючи на всі його попередні міркування, йому тепер почало здаватись, що він зробив помилку, коли, не ховаючись, вийшов сьогодні вранці з лісу. І все-таки це було, мабуть, найкраще – інакше йому довелося б сидіти в лісі цілими днями, а вночі вибиратися на дорогу, що йде вздовж берега, і прямувати нею пішки аж до Шейрона. На це треба було витратити два або три дні. І тоді Сондра, здивована і стривожена його запізненням, могла подзвонити в Лікург, почалися б балачки, розпитування про нього, які згодом могли б бути небезпечні.
Але тут, цього ясного дня, здається, немає і не може бути ніяких турбот, – принаймні всі інші такі безжурні… а в глибині його душі – холодний морок… І Сондра, в захваті від того, що Клайд з нею, раптом схоплюється, – в руці її, немов вимпел, майорить яскравий шарф, – і вигукує з веселою пустотливістю:
– Клеопатра пливе по морях назустріч… назустріч… та кого ж вона там зустрічала?
– Чарлі Чапліна, – підказав Тейлор, змушуючи човен несамовито стрибати, щоб Сондра втратила рівновагу.
– Ну і безглуздо! – відповіла Сондра, ширше розставляючи ноги, щоб стояти міцніше.
– Ні, ви теж не знаєте, Берчі, – додала вона. – Клеопатра мчить… м-м… знаю – на акваплані!
Вона закинула голову назад і широко простерла руки, а човен раз у раз стрибав, шарахаючи то вправо, то вліво, як зляканий кінь.
– Однаково вам не вдасться повалити мене, Берчі! От побачите! – крикнула Сондра, і Берчард, весь час змінюючи курс, почав різко, скільки вистачало сміливості, кидати човен з боку в бік, а Джіл перелякано закричала:
– Що ви робите? Ви хочете потопити нас всіх?
Клайд здригнувся і зблід, неначе його грім ударив.
Йому