Американська трагедія. Книга 2. Теодор Драйзер
у руці, а Мейсон, шериф та інші спали внизу, на першому поверсі. Уже поширились якісь чутки, і тому на ранок з’явилось кілька місцевих жителів з запитанням: «Кажуть, у вас тут є хлопець, який убив дівчину на Біг-Бітерні, – чи вірно це?». І щоб подивитись на нього, вони дочекались тут світанку, коли арештований і його супутники виїхали на «фордах», добутих Мейсоном.
А в Рибальській затоці і в Бухті Третьої милі зібрались уже цілі юрби – фермери, дачники, крамарі, лісоруби, діти: очевидно, по телефону заздалегідь повідомили, що везуть злочинця. В Бухті Третьої милі чекали Берлей, Хейт і Ньюком; попереджені по телефону, вони викликали в камеру до худого, дратівливого і досвідченого мирового судді Габріеля Грега всіх свідків з Біг-Бітерну, потрібних для того, щоб остаточно встановити особу Клайда. І от перед тутешнім суддею Мейсон обвинувачує Клайда у вбивстві Роберти і добивається законного, винесеного по всій формі рішення: ув’язнити підозрюваного в окружну тюрму у Бріджбурзі. Потім Мейсон разом з Бертоном і шерифом відвозять Клайда у Бріджбург, де його одразу садять під замок.
Увійшовши в камеру, Клайд кинувся на залізну койку і схопився за голову в смертельному розпачі. Була третя година ранку, проте коли вони під’їздили до тюрми, там уже зібралась юрба, принаймні чоловік у п’ятсот, – шумлива, злісно-насмішкувата, загрожуюча. Вже поширилась чутка, ніби він, бажаючи одружитись з багатою, по-звірячому вбив молоду і красиву робітницю, винну хіба тільки в тому, що занадто любила його. Лунали погрози і різкі вигуки:
– Ось він, поганий виродок! Ну, стривай, дияволе, ти ще гойдатимешся на вірьовці! – Це кричав молодий лісоруб типу Суенка, з жорстокими лютими очима.
Гірше того: з юрби вискочила дівчина в ситцьовому платті, худа і вертка, – типова жителька міських трущоб, – і закричала:
– Ах ти, гадюка потайна! Убивця! Думав утекти, та не вдалось?
І Клайд тулився до шерифа Слека і думав: «Вони і справді вважають, що я вбив її! Вони можуть навіть лінчувати мене!». І такий він був змучений, наляканий, принижений і нещасний, що, побачивши залізні ворота тюрми, які розчинились, щоб впустити його, він щиро зітхнув з полегкістю, бо вони провіщали захист.
Але, опинившись у камері, він не заснув ні на хвилину, і цілу ніч його мучили сумні думки про все, що він назавжди втратив. Сондра! Гріфітси! Бертіна! Знайомі по Лікургу, які вранці про все дізнаються. І, нарешті, його мати і всі… А де тепер Сондра? Мейсон, зрозуміло, все сказав і їй, і іншим, коли повертався в табір по його речі. І тепер усі знають, хто він такий насправді – злочинець і вбивця! Та коли б, коли-б хто-небудь знав, як усе це сталось! Коли б Сондра або його мати, або хоч хто-небудь міг зрозуміти його!
Може, слід було б розповісти все цьому Мейсону, перш ніж справа піде далі, пояснити, як саме все сталось. Але ж це значить – розповісти правду про свої задуми, про свій початковий намір, про фотографічний апарат, про те, як він відплив від неї, замість того щоб допомогти. І про ненавмисний удар (але хто повірить йому?), і про те, як він потім сховав штатив. І до того ж, коли це стане відомо,