Американська трагедія. Книга 2. Теодор Драйзер
словами про злочин, непорушно дивився на нього, ніби не зовсім розуміючи, що йому кажуть.
– Хоч як я поважаю ваші почуття, – знов заговорив Мейсон, – проте, як головний представник закону в моєму окрузі, я вважав своїм обов’язком приїхати сьогодні сюди, щоб дізнатись, що вам відомо про цього Кліфорда Голдена або Карла Грехема або про будь-кого, хто заманив вашу дочку на це безлюдне озеро. Я розумію, містер Олден, ви зараз жорстоко страждаєте. І все-таки я запевняю, що ваш обов’язок – і це повинно бути й вашим бажанням – усіма силами допомогти мені розплутати справу. Цей лист свідчить, що ваша дружина, в усякому разі, дещо знає про цього суб’єкта, – знає хоч би його ім’я.
І він багатозначно постукав пальцем по листу.
Як тільки Олден зрозумів, що його дочка, очевидно, стала жертвою злочинницького насильства, до почуття гіркої втрати долучився якийсь звірячий інстинкт, поєднаний з цікавістю, гнівом і пристрастю природженого мисливця, – все це допомогло йому опанувати себе, і тепер він мовчки і похмуро слухав, що казав прокурор. Його дочка не просто потонула, – вона вбита, і вбив її якийсь молодий чоловік, що за нього, як видно з листа, вона збиралась вийти заміж! І він, батько її, навіть не підозрював про існування цієї людини! Дивно, що дружина знала, а він – ні. І Роберта не хотіла, щоб він знав.
І зразу ж у нього виникла думка, породжена його релігійними віруваннями, умовностями та звичайним для сільського жителя підозрілим ставленням до міста і до всього міського заплутаного і безбожного життя: думка, що, напевне, який-небудь молодий багатий городянин, спокусник і дурисвіт, з яким Роберта зустрілась у Лікурзі, звів її, обіцяючи одружитись, а потім звичайно не схотів додержати слова. І в ньому вмить спалахнуло жорстоке, невгамовне бажання помститися тому, хто міг піти на такий мерзенний злочин проти його дочки. Негідник! Насильник! Убивця!
І він, і дружина думали, що в Лікурзі Роберта спокійно, серйозно і щасливо йде своїм важким і чесним шляхом, працює, щоб утримувати себе і допомагати їм, старим. А тимчасом з четверга до ранку п’ятниці її тіло лежало на дні озера. А вони спали на м’якій постелі, ходили, розмовляли, не підозрюючи про її страшну долю. І тепер її тіло десь у чужій кімнаті або, може, в морзі, і рідні, люблячі руки не подбали про нього, – і завтра байдужі, холодні чиновники відвезуть його у Бріджбург.
– Якщо є бог, – схвильовано сказав Олден, – він не допустить, щоб такий негідник залишився непокараним! Ні, не допустить!.. «Побачу я ще, – раптом процитував він, – що діти праведника покинуті і нащадки його просять хліба». – І, враз охоплений пекучою жадобою діяльності, він додав: – Тепер я мушу все розповісти дружині. Так, так, одразу ж! Ні, ви зачекайте тут. Спочатку я скажу їй усе сам на сам. Я зараз повернусь. Зараз. Зачекайте мене тут. Я знаю, це вб’є її. Але вона повинна знати все. Може, вона скаже нам, хто він, тоді ми спіймаємо його, перш ніж він втече кудись далеко… Бідна моя донька! Бідна маленька Роберта! Моя мила, добра, чесна дівчинка!
І, так, безладно бурмочучи, із страдницьким, майже безумним