Василь Стус. Олег Дорошенко
– на чужині, на заводі, де ніколи не працював, вважалося йому розрадливішою перспективою, ніж боротися й далі за власну долю в рідному селі, серед осоружних облич земляків, що якось пристосувалися до цього нового життя, вписалися в нього. Але голови колгоспу та сільради категорично відмовили у відкріпній довідці. Добре, що вербувальник, в якого, як легко здогадатися, просто «горів» план (на шкідливе виробництво було не дуже багато охочих навіть серед усіх «приваб» колгоспного життя), погодився взяти його без документів, на свій ризик та під свою відповідальність.
Так Семен Стус осів у колишній Юзівці, що вже давно мала назву Сталіно (нині Донецьк), у бараку робітничого селища сто сьомого заводу. Згодом забере до себе й старших дітей – найперше, щоб здібні Палазя та Іван могли дістати більш якісну шкільну освіту (сам мав за плечима всього чотири класи). Мати залишилася в Рахнівці з Марійкою та Василем, а десь через рік, передавши малечу бабусі, приєднається до чоловіка й влаштується на завод.
«Пам’ятаю, – писатиме Стус синові, – як у Рахнівці, де я лишився з бабунею (тато і мама поїхали на Донбас), я проказував за нею «Отче наш, іже єси на небеси». Два слова каже вона – я повторюю. Пам’ятаю, як талапався у ставку (мені було рік-два)… Пам’ятаю, як ходив до ясел у Рахнівці (ще мама жила в селі) – і там виціловував усіх шмаркатих діток, бо любив їх – усіх. Пам’ятаю, як мене був налякав чужий собака – знахарка «виливала переляк»… Допомогло, хоч у дитинстві я трохи заїкався – навіть у школі».
Ще через рік, коли остаточно обвиклися на новому місці, було вирішено забрати й менших дітей. Їлина Яківна категорично відмовиться їхати по них до Рахнівки – настільки болючі та свіжі були спогади. Поїхав чоловік. За два роки батька забув не лише Василь, а й старша Маруся. Не впізнають, тікають від «чужого дядька» – і в селі, і дорогою. Семену Дем’яновичу соромно було зізнаватися випадковим подорожанам, що власні діти його не пам’ятають: «То ми з жінкою розлучилися, – каже, – так вона взяла одних дітей, а ці не хочуть йти зі мною». Дорога на Донбас, а точніше, її запах теж доповнює низку яскравих дитячих спогадів майбутнього поета: «Досі пам’ятаю, як пахло в вагоні – той запах недавно упізнав і зрадів: так пахло в вагоні». «Недавно» – то вже етапом на заслання, до Магаданської області…
По приїзду – якраз на Великдень – Семена Дем’яновича чекала вбивча звістка: п’ятнадцятирічна Палазя вже три дні лежить без тями у лікарні з менінгітом, де мати щоночі й весь вільний від роботи час не відходить від її ліжка. Батько подбав про переведення її до іншої лікарні, але вже в понеділок найстаршої Василевої сестрички не стало.
За таких сумних обставин і з’явився Василь у бараку на Ударній – чотири-шість квартир з кожного боку низької похмурої споруди. З’явився у довгій сорочці, майже платтячку, яка викликала доброзичливі посмішки в сусідок – а він довірливо вихвалявся їм, що її пошила йому бабуня й воно «ще з кишенькою». Був це, за спогадами матері й сестри, квітень сорок першого року.
«Пам’ятаю