Пампушка = Boule de Suif. Ги де Мопассан
урожай, – говорив він із самовпевненням великого магната-мільйонера, який цю шкоду може відчувати хіба якийсь рік. Пан Каре-Ламадон, неабияк досвідчений в бавовняній промисловості, подбав уже про те, щоб переслати до Англії шістсот тисяч франків – заощадження, надбане ним на сутужну годину. Щодо Люазо, то він устиг продати французькому інтендантству всі дешеві вина, що залишалися в його льохах; отож держава винна була йому величезну суму, яку він і плекав надію одержати у Гаврі.
І всі троє кидали один на одного швидкі й дружні погляди. І хоча вони були люди різних станів, почувалися братами через гроші, членами великого франкмасонського товариства, товариства власників, усіх, у кого побрязкує в кишенях золото.
Карета сунула так поволі, що до десятої ранку не проїхали навіть і чотирьох миль. Тричі чоловікам доводилося злазити й пішки йти нагору. Подорожани почали турбуватися, бо снідати збиралися в Тоті, а зараз втратили надію дістатися туди до ночі. Кожен визирав у віконце, чи не зустрінеться де корчомка при дорозі; аж от диліжанс угруз у такій кучугурі снігу, що спливло дві години, поки його звідти вирятували.
Голод усе напосідав і викликав тривогу серед пасажирів; та ніякої корчми, ніякого шинку не було видно: прихід пруссаків та відступ голодних французьких солдатів порозполохували всіх торгівців.
Чоловіки забігали по харчі на придорожні ферми, але там вони не знайшли навіть і хліба, бо недовірливі селяни поприховували свої запаси з остраху перед солдатами, які, зголоднівши, брали силою все, що запопадали.
О першій годині дня Люазо заявив, що живіт йому геть запався. Всі вони давно потерпали, як і він, і жорстокий голод, наростаючи, викликав нехіть до балачки.
Коли-не-коли хтось із мандрівників позіхав; інший зараз же наслідував його; і, відповідно до свого характеру, до свого уміння поводитись, до свого соціального стану кожен – хто голосно, а хто безгучно – розтулював рота, швидко заслоняючи рукою роззявлену пащу, з якої йшла пара.
Пампушка кілька разів нахилялася, ніби шукала щось у себе під ногами. Але, хвилину повагавшись, оглядала своїх сусідів і спокійно випростувалася. У всіх були бліді й перекривлені обличчя. Люазо запевняв, що ладен заплатити за маленького копченого окоста тисячу франків. Дружина його зробила якийсь рух, ніби для протесту; потім заспокоїлась. Вона щоразу зазнавала страждань, коли чула, як протринькують гроші, і навіть не розуміла жартів на таку тему.
– Справді, якось кепсько почуваєш себе, – промовив граф, – і як це я не надумався взяти харчу?
Кожен так само докоряв собі.
Як на те, Корнюде мав пляшку з ромом; він запропонував його; всі холодно відмовлялись. Лише Люазо випив два ковтки й, повертаючи пляшку, подякував:
– А це все ж таки смачно, воно гріє й голод гамує.
Він повеселішав і запропонував зробити так, як у тій пісні про маленький корабель: з’їсти найситішого з пасажирів. Цей натяк на Пампушку якось неприємно вразив