Справа Отамана Зеленого. Українські хроніки 1919 року. Андрей Кокотюха
злочин! Лише вбивство, грабунок, розбій, крадіжку, шахрайство… Чого я вам це все кажу! Ви й самі добре знаєте. А дівки вуличні, пане Шеремете, дівки, повії, не мали права промишляти своїм, прости Господи, ремеслом без жовтого квитка.
Належно оформленого. Сьогодні ж маємо тотальну, шановний добродію, тотальну, мов чума, мов пошесть, проституцію! На панель ідуть усі, хто хоче їсти, і це влада не вважає за порушення. Здається, пан Раковський[12], цей… як у них зветься… нарком внутрішніх справ, думає, ніби голодна міщанка на панелі, брак належного медичного догляду, зараження сифілісом – це не те, за що треба судити.
– Товариш, – машинально виправив Артем.
– Хто товариш?
– Цей їхній Раковський. Отой вартовий, – кивнув головою за професорову спину, – усі підданці нової влади – вони не панове, Леве Павловичу. Вони товариші.
– Правильно, – погодився Єрмоленко. – Бути паном, забутися й просто звернутися до них так – злочин, гірший за крадіжку, вбивство, ба навіть за зґвалтування. Робітника з «Арсеналу» не можна судити за теперішніми законами, бо він належить до касти переможного пролетаріату. Ви читали їхню Конституцію?
Артем хотів був відказати, що більшовицьких документів, як і газет, ніколи не читав, бо не мав до того ні бажання, ні змоги. Та останньої миті втримався від такого розлогого пояснення, обмежившись коротким:
– Не доводилося.
– Дарма. Вам жити далі, як і всім нам. Почитайте, дуже красномовно. Хай вони створюють нову форму державності, хай. Двадцяте століття – час сюрпризів. Як юрист, я не проти Конституції, навпаки – за. Але чітко сказано: владу в їхній радянській Україні закріплено винятково за робітничим класом. До нього ми з вами, пане Шеремете, не належимо. Люди, що тут зібралися й прагнуть якоїсь справедливості, – теж. Ми злочинці вже тому, що ніколи не працювали на заводах і фабриках. Навпаки, маємо вищу освіту, вміємо писати без помилок і христосуємося на Великдень. Скажете, я перебільшую?
– Не скажу. Робітничий клас… А селянство? Там про селян щось є? Були ж наче якісь декрети…
Єрмоленко відмахнувся.
– Правильне питання. Чули, звісно, про заворушення на селах. Повірте мені, село так просто не заспокоїться. Пролетаріат просто витирає об нього ноги. Бо для більшовиків сільський пияк – такий самий гноблений брат-пролетар. Значить, влада на місцях належить йому. Читав я Конституцію. Дуже уважно[13]. Цікавий момент: там не написано про гегемонію жодної з політичних партій. Так само, як було за самодержавства, – опереткова Дума в Петербурзі й монополія на владу монарха, помазаника Божого. Партії ніби і є, але на них усім начхати. Кажу вам це відверто, бо сам до однієї такої належав…
До будівлі підкотилася вантажівка. Озброєні, строкато вбрані бійці висадили, а точніше, викинули з кузова чотирьох побитих до крові чоловіків. Троє з них були молоді, а один – не старший на вигляд за Лева Павловича. Не витримав удару й упав на бруківку саме він. Вусань у солдатській
Раковський (Станчев), Християн Георгійович (1873–1941) – радянський партійний та державний діяч, один з організаторів радянської влади в Україні. Зокрема у 1919–1921 роках – голова Ради Народних Комісарів і нарком закордонних справ радянської України, нарком внутрішніх справ.
Першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської республіки (УСРР) ухвалили 10 березня 1919 року на більшовицькому з’їзді в Харкові. Вона утвердила на захопленій території України радянську форму державності.