Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги. Галина Горицька
додому відправлю!» Так думав професор університету, поки пив вранішній чай і шукав у телефонному записнику номер Сан Санича – двоюрідного брата покійної дружини. Той жив у Севастополі, і батько був упевнений, що син зупинився у нього.
Інтуїція справді не зрадила професора. Лише одного він не врахував – набір до військово-морського училища в Севастополі розпочався значно раніше за вступні екзамени в Київському університеті.
Коли батько приїхав Льоню забирати – той став уже курсантом. Не обійшлось, правда, без втручання дядька, капітана другого рангу, одного з викладачів мореходки. Власне, не так втручання, як захопленої розповіді про зграї дельфінів, захід сонця над океанами, запах морської солі, русалок та бозна ще чого.
Так чи інакше, той прихисток племінника і його вступ до нахімовського міг би коштувати дядькові чимало – батько Льоні з ним більше ніколи не розмовляв. Якби батька не засудили – то, ймовірно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку війни. А Сан Санич загинув невдовзі у боях на морі.
Темні води історії – вони завжди поруч…
Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибіру як член родини зрадника Батьківщини.
Комусь війна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового німецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Київського державного університету[10] (іще можна навести низку фактів, що вказують на його благонадійність), суд визнав винним у зраді Батьківщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вітчизняна, і церемонитись із «сумнівними громадянами» часу не лишалось.
Чи був Леонід щасливий, що війна таким чином врятувала його від вироку «члена сім’ї зрадника Батьківщини», а потім від наглої смерті на полі бою? Навряд. М’ясорубка війни не залишала місця сантиментам. Кожного дня приходили повідомлення про смерть близьких людей. Батька відправили до Сибіру. А Льоні не залишилось нічого іншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах історії…
А колись життя текло річечкою.
У дитсадок Льоня ходив місяців зо два, а потім влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, і він хоче бути вдома з бабусею. Але бабусі було нелегко з його «подвигами», і тоді батьки пішли на певні матеріальні витрати.
У ті часи було заведено віддавати дітей так званим фребелічкам (освіченим жінкам бальзаківського віку, прихильницям виховання за методом німецького педагога Фребеля). Вони не лише гуляли з дітьми в парку, а й розучували з ними віршики, пісні, давали початкові знання арифметики і письма. Зазвичай група складалася з п’яти – семи хлопчиків і дівчаток дошкільного віку.
Удома хлопчику в торбинку складали їжу, і фребелічка забирала його вранці, а ввечері відводила додому. Жила вона неблизько: десь аж на початку вулиці Ковальської[11], гуляти дітей водила в Миколаївський парк[12].
Саме туди чимчикував
Нині – Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
Так на той час називали сучасну вулицю Антоновича.
Сучасний парк Шевченка.