Шльондра. Марта Брижак
газу йслухати, як вона тихесенько шкварчить.
Мама каже мені: «Слухай, тобі ж тільки шістнадцять, а в нього наче серйозні наміри. Подумай, чи тобі варто морочити йому голову. У тебе ж іще навчання, потім в універ вступати». І я подумала, що справді – не варто.
Середина жовтня, вечір. Я збираюся з думками, намагаюся сформулювати усе це. Слова, як листя з дерев, розлітаються в різні боки й зникають. Що робити, блін, що робити? Як це все подати?! І тут мене з роздумів вириває мелодія мобільного. «Нік». Бля. Я вже майже надумалася, тільки от би зібрати пазл докупи й почати говорити. Але я не можу. Як же важко. Сука. Як страшно.
– Так? – мій голос дрижить.
– Привіт! То що, побачимося завтра?
– Еееемм… Вибач, ні, вибач.
– Ти будеш зайнята? Ну так, справді, я й забув. В тебе ж репетитор.
– Не в тому справа…
– А що таке? Що сталося?
Я збираю останню волю в кулак, і випалюю:
– Пробач за все, ми мусимо розійтися.
– Що? Як? Як розійтися?
– Ну… Я не можу з тобою більше бути.
– Я тебе якось образив?
– Послухай, Нік, ти тут ні до чого. Просто я так вирішила.
– Давай завтра зустрінемося?
– Я не хочу.
– Та хоч книжки тобі віддам.
Ранок. Та сама трамвайна зупинка. Пам’ятник Шашкевичу. Спершу я його не побачила. Він підійшов якось так нечутно.
– На! – простягає мені якийсь пакет.
– Що там?
– Та книжки, що ще? Давай відійдемо.
– Слухай, Ніку. В мене ще справи. Маю забігти в Будинок учителя, треба якісь твори на конкурс подати. Давай, я пішла.
– Ні, я почекаю.
О, курва, ще того бракувало! Я заходжу в кабінет, віддаю свою папку й питаю, чи є в них другий вихід. Якийсь чувак мені каже, що хіба ще одна брама, але вона зачинена. Перелізати в сукні й на підборах – зовсім не варіант. Я прощаюсь і йду до виходу, як на розстріл. Він підходить впритул і почи- нається:
– Я ніколи ні в кого так не закохувався. Ти єдина дівчина, котру я любив. Давай спробуємо знову, якщо я роблю щось не так, ти тільки скажи.
– Це все, Нік.
Я бачу, як його очі наливаються кров’ю. Поблискують сльози. Вперше бачу, аби чоловік плакав. Здається, зараз він розірве мене на шматки. Пиздець мені. Я тримаюся, але вже плачу.
– Коли не любиш, не можеш плакати, – каже він.
– Я не казала, що люблю. Не треба.
Розвертаюся, йду, а він – за мною. Так ми прочалапали до парку Костюшка. Мовчки.
– Прощавай, – кажу.
Він промовчав.
Від того моменту я ні на хвильку не випускала запальнички з рук. У маршрутках, трамваях, кафе я перебирала її між пальцями, гладила, затискала в кулак. Десь за півроку мені прийшло повідомлення. Я розблокувала мобільний, а там: «Something has changed in you. Towards me. You’re distant, cold. I don’t know what I’ve done, but I’ll leave you alone from now on if that’s what you want. Is that what you want? You know why I’d leave you alone? Because I care about your feelings more than mine.
I love you.There I said it, not just on some chalkboard. I would never let anybody or anything hurt you. I’ve never felt that way about anyone»[1].
Я саме проходила тією вулицею Галицькою. Читаю, а мною починає колотити. Сягнула рукою по запальничку, а вона вилетіла з моїх
У тобі змінилося щось. До мене. Ти стала далекою і холодною. Я не знаю, що я зробив, але залишу тебе на самоті, якщо ти цього хочеш. Це ж те, чого ти хочеш? Ти знаєш, чому я залишу тебе одну? Тому що я турбуюся про твої почуття більше, ніж про власні.
Я тебе люблю. Кажу тобі про це тут, і це не просто слова на папері. Я ніколи не дозволю нікому й нічому образити тебе. Я ніколи не відчував чогось подібного до когось.