Сон тіні. Наталена Королева
і легендарного лицаря Родріґо Діаса де Бівара, відомого з історії як Ель Сід. Батьком майбутньої письменниці був граф Адріян-Ґеорґ Дунін-Борковський зі старовинного українського шляхетського роду, одна гілка якого сполонізувалася, а друга збагатила козацьку старшину. Мати письменниці походила з не менш старовинного іспанського роду і називалася Марія-Клара де Кастро Лячерда Фернандес де Кордоба де Медіначелі і Фіґероа.
За іспанською традицією дівчинку охрестили кількома іменами відразу: Кармен Фернанда Альфонса Естрелла Наталена. Такої родовитої письменниці та ще й зі своїм гербом – Кастильська Вежа і Араґонський Лев від матері та Білий Лебідь від батька – наша література ще не мала. Зрештою, ніщо й не віщувало, що з цієї іспанської шляхтянки стане українська письменниця.
Взагалі родові легенди Наталени Королевої настільки цікаві, що вона не могла їх не відтворити у своїх творах. А особливо пишалася тим, що є прямим нащадком найучені- шої жінки в Іспанії XVIII сторіччя – Ісидори-Марії де Лячерда, котра стала професором мадридського університету.
Оскільки граф Борковський з дитинства виховувався у Франції, то тут минала і його молодість. У 1884 році на французькому курорті у Біарріц він і познайомився з чарівною іспанкою, а одружившись, переїхав до маєтку дружини в Іспанію. Перед самим народженням Наталени туди ж приїхала з Волині мати графа Теофіля з роду Домонтовичів. Наталена називає її «литвинкою», через що деякі дослідники шукали у письменниці й литовську кров, але литвинами в Україні віддавна називали волиняків та поліщуків, а не литовців.
Мати Наталени померла через п’ять годин після пологів, а батько, як учений-ентомолог і член Французької Академії Наук, вирушив у подорож до Африки, Індії та Цейлону. Опікуном маленької Наталени став вуйко Евгеніо, але що він служив офіцером у королівської гвардії в Мадриді, то доручив дівчинку бабусі Теофілі.
Відтак чотири дитячих роки Наталена провела на Волині у бабусі у маєтку Великі Борки. Там вона і навчилася української мови. У повісті «Хрест» ці золоті дні дитинства описані з неабиякою любов’ю.
Найбільшим щастям для малої Ноель (в Україні її називали на французький манір) було вирватись з панського будинку і втекти до баби Северини, що доглядала птицю у бабусиному маєтку. «Там було затишно й тепло. Пахло сушеним зіллям, розвішаним пучками і пучечками по стінах. Баба Северина була «зілійниця»: вміла лікувати.
Перед темною іконою у срібній «шаті» висіли на шовкових ниточках гарно мальовані писанки і світилась лямпадка – червона і тепла. Немов горіло то ясною офірою «за всіх і за вся» живе серце Северини, яка собі від життя уже нічого не бажала.
Знала стара і безліч казок. Не про красунь з золотим волоссям, а про те, звідки взялася на світі квітка гвоздики, чому жайворонок до сонця летить, чому чайка – татарська душа – все «ки-ги! ки-ги!» кричить.
Навесні у баби Северини аж лящало – від щебетання. Бо на всіх полицях її кухні, у ситах, решетах, скриньках та скриньочках було повно потяток: курчат, каченят, гусенят, індичат, перличок. Все це – жовтеньке й пухнате, як квіточки кульбаби, вітало весну і життя.
А вікном заглядала зелена лука, гаптована блакиттю незабудьок та золотом каченців-купчаків. Коли баба Северина уперше випускала на двір своїх потяток, відбувалась ціла містерія.
Ранком того дня Северину возили «нетачанкою» до містечка, до церкви. І повертала баба урочиста й посвятна з двома просфорками. Половинку одної давала Ноель, яку називала Наталею. Довго хрестила дитину, гладила по голівці й шепотіла про «душечку», яка б мала «зглянутися на сирітську долю». Другу половинку просфори баба їла сама. Їла не так, як хліб їдять, але ніби обряд виконувала, пильнуючи, щоб не впало ані крихотки.
Тоді виймала з мисника велику філіжанку з золоченим вухом і кольоровим образком в овалі: Христос благословляє круглий хліб і келих. І відбувалось чаювання з хлібом і медом. Цукру баба Северина не вживала ніколи:
– Він грішний: крізь собачі кості його перепускають!
Діставала шматок хліба з медом і Ноель. І який же смачний був цей хліб! Напившись чаю і прибравши свою філіжанку, баба випускала на підлогу кухні всіх своїх потяток зі всіх скриньок, кубелець, сит і решет. А до кошика, в якому уже була накришена друга просфора, сипала свячене на Маковія зілля: полинь, деревій та китички проса.
Темною, заздалегідь приправленою хусткою зав’язувала собі очі і ледве пересуваючи ноги, щоб не подушити пташенят, простягнувши руки, баба виводила з хати своїх потяток, промовляючи:
– Як не бачу я ні вікон, ні дверей,
Най не бачить ворог моїх курей!
Ані шулика, ані ласиця,
Ані шкідливий звір, ні птиця.
Геть від нас хвороби, лихо!
Наше місце свято, в нашім краю тихо!
Коли вся малеча була на дворі, Северина здіймала з очей пов’язку, махала нею «на чотири вітри», заклинаючи ще: «годину погану та лиху чарівницю Морану». Тоді сипала навхрест «Маковійське зілля» і крихотки просфори, промовляючи:
Святий