Сон тіні. Наталена Королева
що бракувало, аби Наталена не стала іспанською письменницею. Але знову втрутилася доля. Закохався у неї король Альфонсо XIII та став частенько її провідувати. Чутки про королівське захоплення докотилися до королеви-матері Марії-Крістіни та дружини короля Вікторії-Євгенії. Влітку 1911 року королева через падре Евгеніо передала дівчині листа з вимогою негайно вступити до монастиря Кармеліток в Авілья або покинути Іспанію.
Наталена покинула Іспанію разом зі своїм вуйком, оселилася в Парижі і почала студіювати медицину у Сорбонні. Але її захоплення археологією не проминуло і вона побувала на розкопках Помпеї. А ще співала в паризькій опері й писала та публікувала оповідання французькою мовою. На ці публікації звернув увагу Анатоль Франс і заохотив до літератури. Тут знову мало що бракувало, аби Наталена не стала тепер уже французькою письменницею.
Тим часом у 1912 році батька Наталени викликали до Росії для того, щоб він прийняв спадщину – ті маєтки, які належали колись його матері. «Тож, одержавши від російського уряду документи, – згадує письменниця, – батько вирішив, що поїдемо поклонитись тій землі, за яку поляг його батько, а потім – продавши частину маєтків, батько заложить притулок для старих й немічних та самітніх старих людей. Ми ж знову повернемося до Франції. Батько буде продовжувати свою наукову працю. А я – студії. Бо батько хотів, щоб я була не тільки філологом, але освіченою людиною, і порадив мені ще студіювати медицину, яка «археологові має придатися при експедиціях».
Царський уряд довго не давав дозволу на заснування такої інституції, як та, що батько намітив. Боявся уряд, щоб це не було приховане гніздо революції, закладене сином польського повстанця, й умовляли батька лишити собі все на свій власний ужиток. Жиють же, мовляв, в імперії такі чужинці, як сіамський принц Чокробон, французький принц Луї Бонапарт, принцеса Боргезе. Так чому б він не міг? Батько відповів, що, мабуть, тому, що він не принц, звик до своєї праці, любить її й хоче її продовжувати. Так ці переговори тяглись, аж нас застукала перша світова війна. Як французьких громадян нас не зачіпали, але за межі імперії вже не випустили».
Коли почалася Перша світова війна, Наталена вступила до Червоного хреста як сестра-жалібниця. «Бо соромно було сидіти у зручностях та в теплі, коли там, на фронті, вмирали люди, не знаючи за що і про що. Мене послали на передові позиції. Потім до Желязової Волі. Травник… Прасниш…»
У 1915 році Наталену відправили до Києва у штаб фронту. І тут вона зустрічає князя Іскандера, командира Дикої дивізії. Кохання спалахує з новою силою. Дівчина призналася, що втекла тому, що не бажала переходити у мусульманство. Тоді князь вирішив, що він сам охреститься, і таки дотримав обіцянки. Опісля вони одружилися, але через півроку князь Іскандер загинув на фронті.
«П’ять разів була я поранена, – пише письменниця. – Дістала солдатський хрест «За хоробрість» – власне, не знаю за що! Бо тільки й було тієї храбрости, що я не покинула шпиталь, який запалили німецькі бомби! А