Сон тіні. Наталена Королева
і вільна.
Що ретязь солодкий кохання й жаги
Не сковує міцно їй серця ніколи.
Бо ж серце жіноту в неволю веде,
Й лукаво нас робить у мужа рабою.
Рабиню ж завжди зневажає тиран.
Тирана ж рабиня не може кохати.
Так жінці кохання бере незалежність,
А рабство тоді відбирає й любов.
– Славно! Красно! – не втримався запальний Мена. – Але ж підкресли, прошу тебе, що незалежна й вільна жінка є рідною мужу, як це було споконвіку в Єгипті.
– А також те, хто буде… буде збільшувати імперське військо, – з легкою іронією докинув теж молодий, але вже дуже високого рангу вояк Пріск, випещений, могутній красень, за походженням александрієць.
– Так, госте мій зацний, – обернулась Доріс до Мени. –
Я так не сказала.
Бо ж з думкою цею не згоджуюсь я.
Дозвольте сьогодні признатись вам щиро:
За хибу вважаю стремління жінок
З мужами рівнятись,
Подібними бути мужам до подробиць.
Мужчини і ми, хоч здалека подібні.
То ж різні істоти! І різний наш світ!
– Це справне слово! Евое! – почулись з різних боків голоси старших гостей.
А Доріс вже зверталась до Пріска:
– Бо жінка, носителька вогників божих.
Даруючи мужу лиш погляд, усмішку.
Вже творить завзяття і волю до чину.
Й ті «діти духовні» – могутні, ясні –
Це військо надійне у війнах життєвих.
А ті, хто не має «духовних діток»,
Не мають на світі мети ані цілі.
Патриції славні, що в світі не знають
Мети ані цілі – як тільки свій рід
І «славне наймення» щоби не згубилось,
Ті можуть про збільшення війська подбать.
Вони… та плебеї!
Бо тим не лишилось на світі цім щастя,
Як щастя родинне…
– Аякже! Аякже! Це правильно, – заплескав у долоні розвеселений філософ Ксантос.
Бенефіціарій Пріск вклонився господині й перейшов до іншого столу. Щоразу, як Доріс переривала свою промову, Лізій робив непомітно кілька кроків до ложа Хризіс. Нарешті наблизився так, що міг присісти біля неї.
– Дозволиш тобі товаришувати, Хризіс? – озвався тихо густим басом, мов джміль.
– Тільки в уважному слуханні.
– Цих безконечних сенаторських промов? Від них я занудився, мов кінь у музею.
– Але ж, Лізію, я ніколи не тужила за товариством коней!
– Для початку ти б могла бути й ласкавішою до мене. Бачу, що й на тебе кепсько впливає підробка «вченої академії».
– Помиляєшся, юначе. Мене завжди зануджувала балаканина пілікрепів.
– Не ображаюсь на твої дотепи. Сьогодні вони в тебе не досить щасливі. Але я поважно потребую твого товариства і приятельської ради. Вийдемо до саду… маю тобі сказати…
– Лізію! – спинила його гетера. – Ти вже мені сказав.
Вона знизала плечима й перебирала пальцями коштовне намисто на шиї.
Лізій забубонів роздражнено:
– Річ