Олмейрова примха. Джозеф Конрад
цією дівчиною Ніна часто размовляла, тоді як інші жителі Самбіру зрідка або й ніколи не чули її голосу. Вони звикли до мовчазної постаті в білому вбранні, істоти з іншого, незрозумілого їм світу, що ходила спокійним їхнім селищем. Та, не зважаючи на зовнішній спокій та на відокремленість Ніни від людей, що оточували її, життя її було далеке від спокою, і тому місіс Олмейр почала виявляти певну активність задля щастя й задоволення в оселі. Знов відновила стосунки з Лакамбою, правда, не особисто, бо гідність владаря примушувала його сидіти в своїй садибі, але через першого його міністра, господаря заїзду, фінансового порадника та головного фактотума. Цей джентльмен, родом із Сулу, мав, очевидячки, всі властивості державного мужа, хоч йому цілком бракувало особистої привабливости. Справді, він був надзвичайно огидливий. Одноокий, таранкуватий, з жахливо понівеченими віспою устами та носом, цей цікавий індивід частенько тинявся в Олмейровім садку в неофіційному своєму вбранні – шматку рожевого перкалю навколо стану. Позад будинку, присівши карачки на розкиданому попелі біля великого залізного казана, де кипів рис, що варили жінки під доглядом місіс Олмейр, цей хитрий посередник вів довгу розмову з Олмейровою дружиною мовою Сулу. Про що вони розмовляли, можна було догадатися з тих родинних сцен, які відбувалися потім у Олмейровій оселі.
Не так давно Олмейр почав їздити в експедиції вгору річкою. У маленькому човні, з двома весловими та вірним Алі за стерничого, він зникав щоразу на кілька день. Поза сумнівом, за кожним його рухом стежили Лакамба й Абдула, бо людина, на яку звірявся Раджа Лаут, могла знати якусь цінну таємницю. Побережани Борнео сліпо вірять у діаманти казкової вартості та у велетенські золоті поклади в глибині острова.
Вартість казкових цих скарбів ще збільшується тому, що дуже важко дістатися в глиб острова, надто в північно-східну його частину, бо річкові племена даяків або мисливців на голови завжди ворогували з малайцями. Цілком можливо, що трохи золота таки попадало на берег, коли в короткі періоди замирання під час їхніх війн даяки відвідували прибережні малайські селища. І цей незначний факт спричинився до неймовірно перебільшених чуток.
Олмейр, як білий – як перед ним Лінгард, – був у трохи кращих стосунках з племенами верхоріччя, але навіть і його поїздки не позбавлені були небезпеки, й тому Лакамба завжди нетерпеливився, чекаючи на його повернення. Та щоразу раджа розчаровувався. Даремні були наради біля рисового горщика його фактотума Балабатчі з жінкою білого. Білий був непохитний. Не зважав ні на запевнення, ні на підлещування, ні на хитрощі, ні на солодкі слова, ні на гострі образи, ні на жалібні прохання, ні на страшні загрози: бо місіс Олмейр, у згоді з Лакамбою, палко бажаючи вплинути на чоловіка, переслідувала його з усім своїм умінням і запеклістю. У брудному вбранні, що щільно обтягало попід руками висохлі її груди з рідким сивуватим волоссям, що падало в безладді на випнуті