Олмейрова примха. Джозеф Конрад
круглий бриль, немов фантастичний гриб велетенського розміру.
Олмейр стежив за човном, поки той переплив смугу світла. За якусь хвилину до нього долинув із-за річки гомін голосів. Він бачив смолоскипи з запалених гілок, що люди витягли з багаття, й на мить угледів огорожу, біля якої вони товпились. Тоді вони, певно, увійшли за огорожу, бо смолоскипи зникли, а багаття знов кидало від себе лише тьмяний мерехтливий відблиск.
Олмейр великими кроками попростував додому, замислений і занепокоєний. Він не міг припустити, що гру ведеться нечесно. Це абсурд. І Дейн, і Лакамба – обоє дуже зацікавлені в успіху його справи. Чесність для малайців – дурниця, але навіть малайці мають досить тями, щоб зрозуміти свої власні інтереси. Все буде добре – мусить бути добре. Тут він побачив, що стоїть біля сходів на веранду свого будинку. З того місця, де стояв, бачив обидва рукави річки. Головне річище Пантаї заховала суцільна темрява, бо багаття біля садиби раджі вже згасло; але коліно Самбір-річки він бачив, і очі його могли простежити довгу низку малайських хат, що купчились понад берегом, і то тут, то там крізь бамбукові їхні стіни блимало тьмяне світло, а на містку, який будували через річку, горіли димні смолоскипи. Ще далі, де острів кінчався невисоким рогом над малайськими хатками, стриміла темна маса будівель.
Міцно збудований на твердому ґрунті, яскраво освітлений ясними білими вогниками ламп, стояв будинок та комори Абдула-бін-Селіма, найбагатшого торгівця Самбіру. Це видовище викликало зненависть у Олмейра, й він загрозився кулаком до будівель, що, виразно говорячи про статки, ніби згорда глузували з власної його недолі.
Повагом зійшов сходами до будинку.
Посеред веранди стояв круглий стіл. Парафінова лампа без дашка яскраво освітлювала три внутрішні боки веранди. Четвертий одкритий бік виходив на річку. Поміж кострубатих стовпів, що підпирали високу покрівлю, висів розідраний плетений параван. Стелі не було, й яскраве світло лампи переходило вгорі в сутінок, який губивсь у темряві поміж кроков. Передню стінку поділяли надвоє двері, закриті червоним запиналом. Вони вели до головного передпокою. До цього передпокою, що мав у задній стінці вихід до двору та до кухні, виходила жіноча кімната. В одній із бокових стінок веранди були двері. Наполовину зниклий надпис «Контора Лінгарда з Т-вом» ще можна було прочитати на брудних дверях, які мали такий вигляд, ніби їх дуже давно ніхто не відчиняв. Близько другої бокової стіни поставлено було крісло-гойдалку, а біля столу і далі на веранді чотири дерев’яні крісла, що стояли якось сумно односторонь, ніби соромлячись убогого свого оточення. В одному кутку лежала купа мап, а над ними висів старий гамак. У другому кутку спав, скрутившись у безформну купу, малаєць, з повитою червоним перкалем головою. Це був один із невільників у Олмейровій господі, «мої люди», як звик він їх називати. Навколо лампи кружляли в дикім танку численні нічні метелики під натхненну музику силенної сили москітів. Під покрівлею з пальмового листя бігали по бантинах ящірки, ніжно скрекочучи. Прикута до одного з стовпів веранди мавпа, що заховалася на ніч під стріху, виглянула зі