Загадкова історія Бенджаміна Баттона. Фрэнсис Скотт Фицджеральд
оксамит, проте здавалася пошитою з незліченних кольорових кінчиків пір’я страуса.
– Яка ж бо краля! – захоплено вигукнув Джон ще раз.
– Та ну! – розсміявся Персі. – Це старий мотлох, що використовується як фургон.
Вони вже спокійно плинули серед темряви до розвалини між двох гір.
– Ми будемо на місці через півтори години, – сказав Персі, глянувши на годинника, – Мушу тебе запевнити, що раніше ти ніколи не бачив такого, та й навряд чи побачиш.
Якби авто якоюсь мірою могло би бути показником того, що Джон побачить, то він, звісно, приготувався б до таких приголомшливих оглядин. Наївна набожність, в якій жили жителі Гадеса, вимагала гарячого поклоніння й поваги до багатств, що було одним із параграфів до їхньої віри. Якби Джон відчув щось інше замість сліпої покори перед золотим ідолом, то його батьки відвернулися б від нього, звинувачуючи його в жахливому богохульстві.
Вони вже дісталися западини між двох гір і, в’їхавши сюди, відчули, що дорога стає більш кам’янистою.
– Якби сюди заглянув місяць, ти б побачив, що ми зараз – у глибокій ущелині, – сказав Персі, намагаючись пильно розгледіти краєвиди. Він промовив декілька слів у мікрофон, і лакей одразу ж включив прожектор; величезний промінь прокотився пагорбами. – Бачиш, тут лише камені. Звичайне авто розлетілося б на шматки за якихось півгодини. Справді, тут можна їхати лише в танку, якщо не знаєш дороги. Відчуваєш, зараз ми піднімаємося.
Шлях дійсно круто йшов догори, і через декілька хвилин, коли авто піднялося на вершину, хлопці вхопили блідий проблиск місяця, що тільки-но виріс на горизонті. Раптом автомобіль зупинився, і з темряви з’явилося декілька фігур – знову темношкірі раби. Двох юнаків ще раз привітали тим малозрозумілим діалектом; потім негри взялися до роботи навколо лімузина, і в одну хвилину чотири величезних канати, що звисали згори, зачепили гачками втулки яскраво прикрашених коліс. Після гучного «Хея-ях!» Джон відчув, що машина поволі піднімається з землі все вище, – вздовж найвищих скель з обох боків, – і вище допоки перед ним не відкрилася звивиста освітлена місяцем долина, яка цілковито відрізнялася від щойно побачених громіздких скель. Тільки з одного боку перед ними ще була скеля, та раптом усі вони щезли.
Було очевидно, що їх перенесли через надзвичайно гігантський кам’яний клинок, що перекривав ущелину. Через хвилину вони вже опускалися вниз і врешті з легким стуком приземлилися на рівну поверхню.
– Найгірше – позаду, – сказав Персі, притуляючись до скла. – Залишилося всього-на-всього п’ять миль, і цей дворядний брусок до самого кінця – наша дорога. Наші володіння. Тут закінчуються Сполучені Штати, як каже батько.
– Ми в Канаді?
– Ні. Ми в центрі Монтанських скель. Та зараз ти перебуваєш на тих п’яти квадратних милях, які ще ніколи не були виміряні.
– Чому ж так? Вони забули про них?
– Ні, – сказав, всміхаючись, Персі, – вони намагалися