Серця трьох. Джек Лондон
я все ж добряче настрахав цього представника морганівської сімейки. – І, підійшовши до стіни, взявся розглядати копію, що висіла на ній, із портрета сера Генрі – родоначальника Морганів. – Отже, пане пірате, – посміхнувшись, продовжував він, – двоє ваших останніх нащадків ледве не прикінчили один одного з револьверів, проти яких ваша допотопна зброя – копійчана іграшка.
Він схилився до старенької, побитої шашелем морської скриньки, підняв віко з вирізаною на ній літерою «М» і знову звернувся до портрета:
– Так, шляхетний предку, валлійський пірате, небагато ж ти мені залишив: старе ганчір’я та обличчя, як дві краплі води схоже на твоє. Проте коли б мене обстріляли, як тебе в Порт-о-Пренсі, я б теж себе не гірше показав.
З цими словами він натягав на себе поїдений міллю одяг, постарілий за довгі роки лежання в скрині.
– Ось я і причепурився, – додав він через хвилину. – Нумо, найдорожчий предку, вийди-но з рами й тільки посмій сказати, що ми з тобою не схожі як дві краплі води!
Тепер, коли молодик убрався в стародавні шати сера Генрі Моргана, засунув за широкий пояс два величезних, прикрашених різьбою кремінних пістолі та припасував до нього ножа, подібність між ним, живою людиною, й портретом старого пірата, що давно перетворився на порох, стала воістину разючою.
Нас в морські бої і шторми
Не пройме переполох, —
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
Заспівав юнак, торкаючи струни гітари, давню піратську пісню. Поступово образ, що дивився на нього з портрета, почав тьмаритися, і молодик побачив перед собою зовсім іншу картину. Притиснувшись спиною до щогли, поблискуючи ножем, стояв старий пірат, а перед ним півколом юрбилися химерно вдягнені матроси; спиною до нього, з другого боку щогли, стояла інша людина, одягнена так само і теж із ножем у руці, перед таким же півколом матросів, що утворювали коло круг щогли.
Яскраве видіння молодика раптом зникло з дзенькотом розірваної струни, що луснула від надмірного запалу молодика. У раптовій тиші йому здалося, що старий сер Генрі вийшов із рами і, ставши перед ним, смикає його за рукав, немов наказуючи вийти з хатини, а сам потойбічним голосом усе шепоче:
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
Підкоряючись заклику примари, а можливо, власній загостреній інтуїції, молодик вийшов із хатини й спустився до моря. Кинувши оком через вузьку протоку на острів Бика, він побачив свого недавнього супротивника, який, притиснувшись спиною до величезного уламка коралового рифу, відбивався від напівголих індіанців, котрі наступали на нього зі своїми мачете; в руках у нього була важка ломака, виловлена, мабуть, із води.
У цей час хтось влучив Френку каменюкою по голові, і, непритомніючи, він раптом побачив щось, що майже переконало його, що він уже перебуває в царстві тіней: сер Генрі Морган власною персоною з ножем у руці поспішав берегом йому на допомогу. Ба більше, він розмахував тим ножем і, трощачи індіанців праворуч