Місячна долина. Джек Лондон
гріх накуповувати собі тих шовкових панчіх! – почала вона. – Глянь на мене: день і ніч тупаю, відпочинку не маю, а однак шовкових панчіх не ношу, трьох пар черевичок теж не купую!.. Але господь справедливий, і коли прийде страшний суд, комусь будуть непереливки – кожен дістане по ділах своїх.
Том з люлькою в зубах, пестячи на колінах свого мізинчика, підморгнув сестрі – Сара, мовляв, у кепському настрої. Сексон вдавала, що не чує, і старанно вплітала стрічку в кіски однієї з дівчаток. Сара важко гупала по кухні, миючи й розставляючи посуд після снідання. Нарешті, тяжко зітхнувши, вона випростала спину, зігнену над зливальницею, і вороже зиркнула на Сексон.
– Ти нічого не скажеш, ні? Чого ж це ти мовчиш? Бо, мабуть, ще маєш крихту сорому. Хто б подумав – крутити любов із боксером! Не бійся, чула я, чула про твій роман із Білом Робертсом! Знайшла цяцю! Стривай лишень, дограєшся, що Чарлі Лонг добре накладе йому!
– Ну, не знаю, – втрутився Том. – Я чув, що Біл Робертс бравий хлопчина.
Сексон тільки всміхнулася знавецьки: перехопивши її усмішку, Сара й зовсім розлютилася.
– Чому ти не йдеш за Чарлі Лонга? Він дуріє за тобою, та й до горілки не охочий.
– Бо надолужує пивом, – заперечила Сексон.
– Правду кажеш, – підтримав її брат. – Я знаю напевне, що в нього й дома завжди стоїть повне барильце.
– Може, й ти дудлив з нього? – гаркнула Сара.
– Може, й так, – згодився Том і обтер губи рукою, немов згадавши смак того пива.
– А чого б йому й не тримати в себе барильця, коли йому так хочеться? – знову повела Сара атаку, скеровану тепер і проти чоловіка. – У нього боргів нема, і він заробляє грубі гроші, – в кожному разі більше, як дехто інший.
– Бо не має на шиї жінки й дітей, – відказав Том.
– Бо не переводить грошей на внески до всяких ідіотських спілок.
– Ого, ще і як переводить, – спокійно відповів Том. – Не багато заробив би він у своїй майстерні, та й узагалі в Окленді, якби не ладнав зі спілкою ковалів. Ти, Саро, нічого не тямиш у профспілкових справах. Якби не спілки, ми всі подохли б з голоду.
– Звісно, звісно, – завелася Сара. – Я нічого не тямлю, не доросла! Я просто дурепа! Чи то ж слід отак учити матір при дітях? – Розсатанівши, вона повернулася до свого найстаршого, що, як ошпарений, відскочив назад. – Віллі, твоя мати дурна! Чуєш, синку? Твій батько каже, що вона дурепа, – і каже це їй просто в вічі, та ще й перед вами, дітьми! Незабаром почуєш, що твоя мати сказилася, – тож її запроторять у божевільню. Що ти на це скажеш, Віллі? Приємно тобі буде, якщо рідна твоя мати сидітиме у гамівній сорочці, замкнена без світла й сонця, і її битимуть, як негрів-рабів перед війною, Віллі, битимуть, як звичайних чорнопиких негрів! Ось якого ти маєш батечка, Віллі! Ти тільки подумай, Віллі, – мати твоя, що породила тебе, – у божевільні, а навкруги ревуть і кричать біснуваті, а долі лежать ті, кого на смерть запороли нелюди-сторожі, і вапно роз’їдає їхні трупи…
Сара вже не могла спинитися; вона змальовувала страшне